Мова і політика

Автор/джерело -  © Антон Варварич, для “Аратта-Україна” 

На перший погляд мова є лише засобом комунікації і її зв’язок із політикою полягає в можливості погодження інтересів певної групи людей чи навпаки висловлення невдоволення з діями іншої групи. Але саме з цього і починають розгортатись події, які іноді можуть вирішувати долю цілих народів.

Важко спростувати, що інтерес людини пов’язаний з умовами її існування. Умови існування цілого народу – це вже велика політика. У різних народів різні умови існування. І зрештою вони формують світогляд, традиції, національний характер цих народів і навіть їх генетичні відмінності. А це вже історія. Світогляд не залежить від мови. Складну проблему можна пояснити будь-якою добре знаною мовою. А от мова залежить від світогляду, бо в кожне поняття народ – носій мови - вкладає своє розуміння його змісту. Тому й не буває буквального перекладу з однієї мови на іншу. Не в мові суть наших відмінностей, а в генах наших предків. Тисячі років співіснування змінити їх не змогли. Але як багато інтегровано в мові! Саме за мовою ми відрізняємось один від одного, чим і є цікавими світу. Майбутнє не за війнами і протистоянням, а за взаєморозумінням між народами. Щоб жити у мирі і злагоді, треба добре розуміти свого сусіда, знати його мову і минуле. Цьому й присвячена дана робота.

За сучасними даними, людина розумна, найвірогідніше з’явилась між 60 і 80 тисяч років тому в Африці. Вона швидко поширилася в Австралії і Середній Азії (приблизно 50 тисяч років до нашого часу), а в Європу прийшла ще на 10 тисяч років пізніше...

Мова виникла разом з людиною: «Спочатку було Слово…».

Поки у людиноподібної істоти не сформувалась друга сигнальна система, тобто, поки вона не змогла обмінюватись з собі подібними хоч примітивною інформацією, замінюючи уявний предмет словом, що його означає, вона ще не була людиною. Первісна мова людей обслуговувала інтереси надзвичайно обмеженого соціуму, мала незначне поширення, але цілком влаштовувала тих, хто нею користувався... Щоб вижити у суворій боротьбі з природою, кроманьйонцям (а саме їх вважають найдавнішими представниками Homo Sapiens) потрібно було погоджувати свої дії спочатку з найближчими родичами, а потім і з сусідами. Мова набувала поступового розвитку і поширення, але ніколи не випереджала потреби тієї спільноти, яка нею користувалась… Залишки людиноподібних істот, яким понад мільйон років, свідчать лише про величезний час, який знадобився для того, щоб із звіра виникла Людина.

(Марксист Енгельс стверджував, що Людину створила праця… Деякі звірі і птахи будують на диво зручні для себе житла, мости, гнізда, схованки для харчів, подібні яким навіть сучасна людина не завжди може відтворити. "Працелюбні" мурашки і бджоли здатні обмінюватись інформацією де шукати їжу, безпомилково знаходять своє житло, навіть опинившись на великій відстані від нього. Кажуть, що це генетично передана нащадкам програма поведінки, яку називають інстинктом. Здається, це занадто сміливе припущення… Дуже великий обсяг інформації треба закласти в комашину зиготу, аби це стало програмою її поведінки… Такої зайвої розкоші Природа дозволити собі не може. Скоріше, у примітивній нервовій системі комахи формується такий собі «приймач сигналів», який здатний реагувати на випромінювання від життєво важливих для неї об’єктів. Зовнішнє випромінювання і внутрішні потреби комахи спричиняються до певної реакції з її боку, яка нагадує "розумну" поведінку…)

От тому, на думку автора, в "Біблії" цілком розумно першим рядком і записано, що у людей "спочатку було СЛОВО". Історія – це все, що трапилось потім…

Так що ж було причиною виникнення людини: праця чи мова? Залишимо розв’язання цієї проблеми на майбутнє.

Всього у світі сьогодні налічується близько 6000 мов, з яких досліджено менше 1%. Чим ближчими ("спільнішими") були інтереси сусідніх племен, тим спорідненішими і зрозумілішими були їхні мови, хоча кожна з них продовжувала розвиватися за своїми внутрішніми законами. Минав час, і жива мова племені набувала все більших відмінностей від мови батьків і дідів. Жодний англієць сьогодні не здатний користуватись мовою Шекспіра. Так само і нам мало зрозуміле «Слово о полку Ігоревім» в оригіналі.

Забутих мов, якими сьогодні вже ніхто не користується, відома велика кількість. Нові мови виникали за рахунок розселення носіїв старої мови і тривалого часу їхнього існування. Кожне нове покоління говорило мовою своїх батьків, але все-таки вносило в неї певні зміни. З часом, зміни у кожної з частин розділеного народу накопичувалися під впливом нових умов існування кожної з них. Коли зміни ставали значними, і люди колись одного племені переставали розуміти один одного, то це вже були дві різні нові мови. Проте деякі елементи обох мов могли залишитись спільними: фонетика, вимова, звукосполучення, заміна звуків однієї мови на інші у спорідненій мові, окремі, близькі за значенням слова, або їх частини: префікс, корінь, закінчення, принципи словотворення і навіть граматика. Кожна мова формується у досить жорстку систему передачі інформації. Все це дає змогу філологам суттєво доповнювати висновки істориків, або навіть змінювати їхні погляди.

Зараз вже досліджено розвиток найбільш поширених мов за останні 4000 років. За допомогою аналізу можна збільшити історію вивчення існуючих мов аж до 7000 років. Існує навіть ідея дослідження єдиного походження всіх мов. Але це поки що лише ідея... Сама постановка проблеми стала можливою завдяки тому, що розвиток будь-якої мови підпорядкований спільним законам, які формулюються приблизно так:

1. Всі мови з перебігом часу змінюються.

2. Майже всі мови мають тенденцію поступового скорочення довжини слова. Можуть втрачатися кінцеві голосні (англ.) або приголосні (франц.) звуки, хоча написання слів може зберігатися.

3. У деякі періоди виникала ідея збереження стародавнього написання слів, що робило грамотність доступною лише для обмеженого кола осіб.

4. У певні епохи розвитку мови, під впливом якогось чинника суспільного життя, один і той же звук замінюється на інший одночасно майже у всіх словах, які мають подібну фонему. Тобто відбувається не випадкова зміна голосного, а системна. (Закон Грімма).

5.Якщо в деяких словах така зміна не відбувалася, то це свідчило, що в стародавній мові такі слова мали інший наголос. (Закон Вернера).

Завдяки цим законам можна навіть «реконструювати стародавню мову, якої вже давно не існує. Порівнюючи англійську мову з німецькою, шведською, датською, норвезькою та ісландською можна отримати інформацію про те, яким був їхній попередник – прагерманська мова. Слов’янські мови: руська (українська), польська, чеська, болгарська, сербська, словенська дають можливість встановити праслов’янську мову. Порівнюючи мови сусідніх народів, зокрема їх взаємний вплив, можна встановити хід розвитку світової цивілізації, визначити результативність тих чи інших історичних подій, їх причинний зв’язок і наслідки, прочитати письмові пам’ятки, написані давно зниклими мовами...

Польський сходознавець і філолог Михайло Красуський, відомий знавець орієнтальних та європейських мов, понад сто років тому писав:

"Займаючись довгий час порівнянням арійських мов я діййшов висновку, що українська мова є старшою не лише за усі слов'янські, не виключаючи й так звану старослов'янську, але й за санскрит, давньо-грецьку, латину та інші арійські (індо-європейські) мови"…

Отут ми знову повертаємось до історії.

Основними джерелами вивчення нашого минулого є археологія, топоніміка, філологія та писемні історичні пам’ятки.

Витоки слов'янства і української мови

...Перша цивілізація, що існувала як на території нинішньої України так і в безпосередній близькості від неї, відома ще з 12 тисячоліття до Різдва Христового. Археологічними дослідженнями Вікентія Хвойки ще у ХІХ столітті було доведено, що понад шість тисяч років тому на землях теперішньої України поселились племена з високо розвинутою, як на той час, культурою. Займались вони підсічно-вогневим землеробством і скотарством. Вирощували тверду і м'яку пшеницю, овес, жито, просо. Приручили свиней, биків, собак, коней. Винайшли колесо. Знали гончарне ремесло і вміли обробляти метал. Будували наземні житла… І мали не абиякий художній смак. Називають цю цивілізацію Трипільською культурою. Вона була поширена у Лісостепу — від Верхнього Дністра на Заході до Середнього Дніпра на Сході. Російський вчений Г. Гриневич вважає, що племена трипільців (безумовно не всі!) свого часу переселилися з Подніпров’я до Італії і на острів Крит… (У першому тисячолітті до н.е. в Європі виникли перші держави Греція і Рим, які захищали своїх громадян, дотримувались певних правил суспільного життя, обмінювались виробленим продуктом... Все це не могло не приваблювати сусідні племена, тим більше, що зі сходу в Подніпров'я все активніше просувалися кочівники іранського походження.).

Звичайно, у трипільців була своя мова. Досягнутий ними високий рівень культури був би неможливим без розвинутої мови, а відтак і духовності. І зовсім несподіваним видається ще один зв’язок древньої культури з політикою майже нашої доби. В радянські часи всі дослідження трипільської цивілізації, що проводились до 1937 року, були засекречені, а вчені-дослідники фізично знищені. Тоталітарні режими, як російський царський, так і комуністичний радянський, не могли допустити, щоб історія минулого трактувалась в інший спосіб, ніж у той, що доводив зверхність існуючої системи і її право вирішувати долю підкорених народів.

Сьогодні все більше дослідників схиляються до думки, що Трипільська цивілізація є прямим нащадком того народу, який породив всі індоєвропейські народи, що пішли потім і в Європу, і в Азію. Згадаймо хоча б арійців, які попрямували спочатку в Індію та Іран, а через століття-тисячоліття повернулися, наприклад, у вигляді кіммерійців, скіфських і сарматських племен, на свою колишню територію. Останнім часом закордонні вчені прийшли до висновку, що колискою арійських племен була не Середня Азія, а так звана Сарматська (або Слов'янська) долина.

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.
Борис Олійник.

Надалі на допомогу археології приходять писані матеріали. Звичайно, ті, що стосуються перших слов'ян. В основному вони написані старими грецькою, латинською й арабською мовами. Але слід пам’ятати, що писемні пам’ятки завжди є суб’єктивним віддзеркаленням дійсності. Як би не намагався автор правдиво описувати події, свідком яких він був, вони завжди пропущені через призму його особистих інтересів. Тим більше, якщо після них минув час, або він переказує події, свідками яких були інші люди. Тобто до писемних історичних матеріалів завжди треба ставитись з певним сумнівом. Трохи краще, якщо та сама подія трактується в кількох різних джерелах. Лише час дає більш-менш об’єктивну оцінку подіям минулого. Але це вже інтегрована оцінка багатьох подій, які не завжди збігалися в часі. Особливої шкоди історичній науці завдає політика держави, інтереси якої обслуговував той чи інший автор. Лише факт має сенс, а не його трактовка...

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Грецький античний поет Гомер, який жив у VIII столітті до н.е., писав, що в першому тисячолітті до н.е. на берегах Боспору Кіммерійського (нинішня Керченська протока) існувала держава кіммерійців. Про кіммерійців згадували й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Це був перший народ, який за існуючих кліматичних умов перейшов від осілого до кочового способу життя. Хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. Грецька колонізація Північного Причорномор’я, яка відбувалась у VIII — VI ст. до н. е., опиралась на елементи Кіммерійської держави. Греки заснували тут міста Ольвію, Тір, Пантікапей (сучасна Керч, якій вже понад 2600 років), Херсонес, Феодосію, Фанагорію та інші. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Скіфи утворили державу від Дону до Дніпра. Згідно найбільш розповсюдженої версії це плем'я було споріднене з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї. Ця версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які зустрічаються в писемних пам'ятках тих часів, переважно грецьких. У греків “скіфи” – це узагальнена назва завойовників. Давньогрецький вчений і мандрівник Геродот (484-425 рр. до н.е.), якого називають "батьком історії", залишив. перший систематичний опис життя і побуту скіфських племен, що жили у VII-III столітті до н. е на території теперішньої України. "Золотим царством" називав він Середнє Придніпров’я того часу.

З його записів стало відомо, що племена, які проживали у північній частині теперішньої України, займались скотарством, а більш південні – землеробством. Найбільш поширеним серед науковців поглядом на скіфів вважається такий, що скіфи — це об'єднання різних в культурному плані племен, як землеробських так і кочових, можливо навіть різних в мовному плані. Висновок цілком зрозумілий, зважаючи на те, що головними чинниками, які впливали на формування спільної мови для певного соціуму у ті давні часи були основний вид занять і спільна, придатна для цього виду життєзабезпечення, територія проживання. Тісний і своєрідний зв’язок з природою визначав спільні світоглядні позиції, впливав на формування місцевих звичаїв і традицій, а відтак і замішаному на спільній мові менталітету соціуму. Племена, що говорили спільною мовою, були "своїми", "нашими". Інші вважались чужинцями і вимагали більш настороженого до них ставлення, аж поки не вдавалось з ними "порозумітися".

Існує версія, що слово «скіфи» це спотворене греками слов'янське «скити» («скитатись» — «кочувати», згадайте колишнє "міфи" і сучасне "міти"). Тобто слово «скити» має значення «кочівники» і позначає швидше не народ а спосіб життя і отже могло застосовуватись до будь-яких племен або груп людей, які вели кочовий спосіб життя. Звідки з'явились скіфи, наука досі кінцево не визначилась. Існує й така думка, що вони теж були корінним населенням Північного Причорномор’я і дали початок слов'янським і тюркським племенам. За Геродотом, Скіфію населяли кілька скіфських народів, що відрізнялися між собою формами господарювання та побутом. У цілому ж Скіфія досягла більш високого рівня розвитку, аніж її сусіди. Цікаво, що у вавілонських записах перське Saka (скіфи) передається словом Gimiri. Тобто скіфи ототожнюються з кіммерійцями. М. Грушевський наводить версії малоазійських джерел: ассирійське gimiri і осетинське gumirita означає "велетень", грузинське gmiri – "герой", лазьке gomori – "сміливий". Найвідоміша версія О. Стрижака: "кіммерійці" означає "чорноморці" (від "кір" – чорний і "мор" – море). І кіммерійці і скіфи добре знали військову справу і вміло захищали свою землю. Так у 514 (або 513) рр. до н.е. вони вигнали з своєї території армію перського царя Дарія. У 331 р. до н.е. розгромили військо Олександра Македонського. В часи своєї могутності скіфи ходили походами в Південну і Середню Європу. Пам’ятки їхнього озброєння і мистецтва трапляються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини, Польщі...

У кожного роду-племені був свій провідник, керівник, який визначав форми суспільного буття на свій розум-розсуд. Скоріш за все він ставав провідником внаслідок своїх специфічних фізичних, а згодом – психологічних даних. Одночасно він був і головним суддею племені. Відбір такого провідника відбувався природним шляхом. Але підтримка провідника переважною більшістю роду-племені булла обов'язковою. При об'єднанні племен провідник сильнішого чи більшого з них ставав провідником усього об'єднання. Так поступово відбувалась структуризація суспільства, яка згодом стала основою майбутнього державотворення.

Цікаво, що саме скіфські племена вважаються предками сучасних східнослов'янських (і тюркських!) народів. Археологічні знахідки скіфської доби свідчать про спорідненість культури скіфів з слов’янською культурою більш пізнього часу.

Низький на ті часи рівень виробництва основних засобів існування нерідко призводив до сутичок між племенами, особливо між майже осілими землеробськими і напівкочовими скотарськими. Доходило навіть до громадянських війн, що й спричинило зрештою занепад Скіфії і захоплення її сарматами. Сармати – близькі до скіфів скотарські, переважно іраномовні, племена (з давньоіранської "saoromant" означає – "той, хто носить меч"). Період з ІІІ ст. до н.е. по ІV ст. н.е. (майже сімсот років!) в історії України отримав назву "сарматської доби". Захоплення сарматами Скіфії було досить жорстким, але не надто швидким і тривало понад сто років. Частково це пояснюється тимчасовим погіршенням на той час клімату у Північному Причорномор’ї, а частково соціальними умовами. Зважаючи на те, що мова переважної більшості сарматів і частини скіфських племен була спорідненою, то ж особливої ворожнечі між ними і не було. Найбільш войовничі "скитськи" племена залишили обжиту ними територію і пішли в Європу. А ті, що залишились (переважно землеробські, а відтак і праслов'янські), поступово розчинилися серед сарматських племен. Саме цим пояснюється майже повна тотожність генофонду і зовнішніх ознак сучасних українців і давніх сарматів (смаглявість шкіри, карі очі, брюнетний волосяний покрив, правильні риси обличчя і ін.). У ті часи великі переселення народів у пошуках більш сприятливих умов для існування були не рідкісними. Такі події ніколи не проходили без жорстоких сутичок з місцевим населенням. Більше того, озброєні походи проти сусідів були навіть своєрідною галуззю матеріального забезпечення добробуту племені чи союзу племен. "Політика" і "економіка" у кочових племен майже не розрізнялись. Перемагав завжди сильніший за чисельністю «війська» або за його оснащенням і організацією. Якщо переможених було більше, то переможець згодом переймав мову переможеного. Здебільшого ж переможець насаджував свою мову переможеному. Одночасно двох різних мов у одного народу ніколи не існувало. Була одна спільна мова, яка згодом з розселенням соціуму давала початок кільком іншим.

Мова принципово не може залишатися незмінною, вона удосконалюється разом з розвитком цивілізації у тому чи іншому регіоні світу. Для виникнення нової мови необхідний час і послаблення зв’язків з іншими племенами через територіальну віддаленість, коли мова нащадків поступово набуває відмінності від мови своїх попередників. За рівних обставин перевага у мові завжди була на боці більш високорозвиненого етносу.

Не дивлячись на численні археологічні знахідки і писані історичні матеріали, проблема походження слов'ян до нашого часу ще остаточно не з’ясована. Найбільш поширеною є автохтонна теорія походження слов'ян від народів, що здавна населяли степи Східної Європи, — скіфів та сарматів. Деякі вчені ототожнюють слов'ян з кельтами, фракійцями, венетами, готами, які у свій час перебували на теренах Сарматії. Якась крапля скіфської, сарматської та готської крові дійсно тече в жилах сучасних слов'ян, в першу чергу українців. Географ ІІ століття Птоломей називав територію між Балтикою, Віслою, Карпатами та Доном "Європейською Сарматією", а Балтійське море — "Сарматським океаном".

Вихід з Сарматії кочових племен сприяв посиленню "слов'янського" етносу у Подніпров'ї. З ІІ століття н.е. (тобто, ще за часів Сарматії) перші автохтонні слов'яни вже постійно згадуються на території сучасної України. Ніде більше в Європі на той час слов'яномовних племен не існувало! Згодом народи, які користувались схожими на праслов’янську мовами, назвали слов'янами, а їхні мови – слов'янськими. Безумовно, вони набували змін під впливом інших мов, але їх спорідненість залишилась і до сьогодні. Дивне інше: в основі майже всіх європейських (і навіть індо-європейських) мов лежать ті самі принципи формування нових слів, що й в українській мові. Філологи-дослідники все впевненіше приходять до висновку про стародавність праукраїнської мови. А археологи, антропологи й інші вчені вже переконані у тому, що колискою арійських племен була не Середня Азія, а так звана Сарматська (або Слов'янська) долина.

Стародавні історики найчастіше згадують Сарматську державу “вічних хліборобів” гелонів. І все-таки греки не могли вирізнити завойовників-зайдів і корінне, підкорене ними населення. В першому столітті н.е. на зміну сарматам прийшло іранське кочове плем'я аланів, від одної гілки яких походять кавказці-осетини. В третьому столітті н.е. германські племена готів вийшли із своїх прибалтійських селищ і пішли на південний схід. Вони зайняли велетенські території нинішньої України від Дніпра до нижнього Дунаю і східні відроги Карпат.

У середині четвертого століття готи володіли майже всіма племенами від Балтійського до Чорного морів. У тому ж столітті готи прийняли християнство, переклали Біблію і започаткували бурхливий розвиток скіфо-гото-слов’янської культури. Держава готів не була германською. Готи були її засновниками, а субстратом – різні племена, що проживали як в Європі, так і на терені нинішньої України. З третього століття н.е. на території України проживали ще й анти (ути), одноплемінники слов’ян, які прийшли сюди з Середнього Подунав’я. Скоріш за все вони теж були нащадками скіфів. Воювали анти як з готами так і з слов’янськими племенами. Вважають, що слово анти походить від санскритського ukti (vakti = слово). Деякі історики вважають, що анти – це кельтська назва, а кельти були на теренах України ще до Різдва Христового. Називали їх остроготами. Їхній князь Одоакр у 467 році захопив Рим, 14 років ним правив і навіть оголосив себе королем Італії...

Античні імперії принципово не могли складатися з племен однієї народності. Войовничі походи на території, які займали інші племена, закінчувалися жорстоким примусом підкоритися новим хазяям-переможцям. Переможених не знищували всіх поголовно, не вишукували тих, хто десь ще залишився, переслідували лише тих, хто чинив спротив, не корився, і для остраху інших. Переможені племена швидко розчинялись серед переможців, переймаючи їхню мову, звичаї, і правила співжиття. Без цього вони б просто не вижили. Зайди-переможці, переважно кочівники, переймали у осілих племен більш прогресивні методи ведення господарства, і тим самим збагачували свою культуру. Експансія, тобто переселення на нові території, відбувалась не тільки у вигляді войовничих походів з метою захоплення нових земель. Тим більше, що земля тоді ще не була основним засобом виробництва. Значно частіше відбувався відхід окремих племен з окупованої чужинцями території під проводом своїх місцевих поводирів (згодом – князів), з метою збереження своєї ідентичності, правил і організації співжиття, звичаїв, традицій. Іноземці (греки, римляни, араби тощо) - автори історичних записів про життя і побут населення, яке проживало на теренах Сарматської (Слов’янської) долини часто давали різні назви племенам, що там проживали, тим більше, що це дійсно могли бути різні племена, які навіть не мали самоназви. Але це був соціум, в якому виникло, розвинулось слов’янство. Вірогідніше, що слов'яни сформувалися в останні століття до нашої ери. Вони були схожими на кельтів, своїх далеких пращурів, вільнолюбством і налаштованістю на федералізм. За довгі віки свого існування, незважаючи на численних завойовників, слов'янське плем’я, яке народилось ще в епоху Скіфії, не тільки не втратило своєї культури, а навпаки збагатило її культурою завойовників, багато чого від них перейняло в характері і поведінці, та й в генах теж, проте зберегло свою ідентичність, мову і тим самим сказало своє слово в Європі і навіть у світі.

У другій половині IV століття з глибин Монголії сюди прийшла орда гунів урало-алтайського походження під проводом Атілли. Вони розбили остроготського правителя Вінітара, пішли далі на захід за Дунай і заснували велику Гунську державу, яка після смерті Атілли у 453 році розпалася. Рештки гунів поступово асимілювалися з місцевим населенням. Проте на теренах України влада гунів збереглася до кінця 7 – початку 8 століття. На зміну їм приходить тюрксько-семітське плем’я хозарів. Столиця Хазарії Ітиль знаходилася в гирлі Волги. Хозарська держава була своєрідним захистом від натиску азійських орд. Хозарський Каганат був багатонаціональною імперією з правлячою семітською верхівкою, яка сповідувала юдаїзм. Решта хозар сповідували тюркську релігію. У VIII столітті Хозарський Каганат володів і Києвом

З розпадом Гунської держави з’являються відомості про розселення слов’ян у Подністров’ї, Подунав’ї, на верхньому та середньому Дністрі, Бугові та Дніпрі. Києвом у той час володіли поляни. Слов’яни у той період ще не мали єдиної держави. У них переважав родово-племінний устрій. До створення держави їх спонукало володарювання Хозарського Каганату, а також варязько-норманський державотворчий поштовх. Саме цей факт допоміг розбудові Київської Русі.

Нормани почали напади на Англію, Ірландію, Бельгію, Францію та Італію ще у VII столітті. Вони заклали фундамент Британської імперії, у Франції заснували окреме князівство Нормандію, закріпачивши селян, створили свою державу на Сицилії... Свій досвід в організації влади донесли вони і до слов’ян.

Сарматська долина у ці віки являла собою суспільний котел, у якому "варились" численні племена, різного походження, з різним способом суспільного буття, з своїми ідолами, часто і з відмінними мовами. Відрізнялись вони і різним історичним досвідом, а відтак традиціями і культурою. Контакти між ними (не завжди мирні) сприяли взаємному духовному і матеріальному збагаченню, вимагали удосконалення суспільної організації. Саме таким було минуле наших пращурів, яке й донині відчувається у нашому житті.

У ті часи по всій Європі мандрували озброєні загони, військові дружини переважно північно-германського або скандинавського походження, під проводом своїх конунгів, часто разом із своїми родинами, які пропонували себе на службу європейським королям. Через незначну чисельність вони не наважувались завойовувати владу, не претендували на королівський трон, не були пов'язані з власними маєтками і служили виключно за гроші. Через це довіри до них було більше, ніж до власних військових дружин, які могли і зрадити власного сузерена. Вікінги, варяги, нормани, варангой-рос, росу, русь – “іще бо звахуть ся ті Варяги Русь, яко се друзії ("другі" = інші) зовут ся Свеє (Шведи), друзії же Урмани (Нормани), Англяне, інії Готе (Готлянд) – тако і сі”.

З "Повісті временних літ" відомо, що у ІХ – Х столітті варяги вже відігравали значну роль серед слов'янських племен. Зокрема вони заснували Новгород (859 р.). Київські князі неодноразово наймали варязькі дружини на захист своєї влади. Багато таких найманців до назви племені, з якого вони походили, додавали приставку "русь", що мало означати "дружина", військо. Серед них були й іранського або тюркського походження, а іноді і слов'янського, з тих племен, що триста-чотириста років тому пішли на північ, щоб не коритися сарматам-завойовникам. Одна з таких дружин була найнята для захисту Новгорода. Коли утримання перестало їх влаштовувати, їхній конунг Рюрик захопив владу в місті. Відомий київський князь Олег, за деякими ознаками, теж походив з кельтського племені руриків. Він був приставлений володарем Новгорода до свого сина Ігоря до його повноліття. Скориставшись виїздом Рюрика в Європу, у 882 році Олег захопив княжий трон у Києві, вбивши (теж варягів) князів Аскольда і Діра. Олег згодом передав князівство в Києві Ігорю, перед тим одруживши його на готці-християнці Ользі. Таким чином варяги не завойовували Готську державу, як Британію, Нормандію чи Південну Італію. Вони прийшли сюди "з миром", на запрошення слов’ян.

Слов'яни ще з готських часів були знайомі з християнством, були християни і серед дружинників, але в основному русичі залишались язичниками. Щоправда за Ігоря ставлення до християн змінилось на краще. Щоб зберегти владу після вбивства древлянами Ігоря, Ольга повинна була заручитись підтримкою Константинополя. Син Ігоря і Ольги Святослав (? – 972) був відвертим язичником. Завдяки суспільній зацікавленості в сильній державі, в країні толерантно співіснувало дві віри. Цьому сприяли успішні походи Святослава, які утримували київське князівство в числі європейських лідерів. На час відсутності Святослава країною успішно керувала Ольга. Незадовго до своєї загибелі під час походу в Болгарію Святослав поділив Руську землю між трьома своїми синами: старший син, Ярополк, одержав Київ, середній - Олег - землю Древлянську, а молодший син, Володимир (? – 1015), - Новгород. Русь була федерацією земель-князівств (здебільшого спадкових). З поміж князів виокремлювався Великий князь Київський. Заповітною метою кожного з руських князів було володіння київським престолом. Уникнути розбрату було неможливо. Володимир, як народжений від рабині, мав найменше прав на княжіння. Після загибелі двох старших братів він обрав акцію хрещення Русі як засіб зміцнення своєї влади. Сталося це в 989 році. (Слід зауважити, що до хрещення Володимир був відвертим язичником, мав п’ять дружин і безліч наложниць. За язичницьким поняттям, правда і справедливість - на стороні сильного. А після хрещення і сповіді він став таким завзятим християнином, що церква його навіть зачислила до лику святих). Після Києва відбулось хрещення Новгорода і Смоленська, Полоцька і Турова, Пскова, Луцька, Володимира-Волинського, Чернігова, Курська, Ростова Великого та інших руських міст.

Ставши єдиним князем Русі, Володимир здійснив декілька вдалих військових походів: завоював Галичину, упокорив в'ятичів і радимичів, переміг камських болгар, успішно воював з печенігами. Межі Русі за Володимира сягали від Балтійського моря на півночі до річки Буг на півдні. Часи князювання у Києві сина Володимира – Ярослава Мудрого (978 -1054) – вважаються періодом найбільшого піднесення Київської Русі. Він приєднав фінські племена чудь, завдав нищівного удару печенігам. При ньому було побудовано Софіївський собор, складено збірник законів "Руська правда". Проте утримувати в єдності величезну територію держави, північно-східні землі якої були заселені переважно племенами угро-фінського походження (мордва, черемиси, меря, весь, мурома), які жили своїм осібним етнічним і суспільним життям, мали мову відмінну від слов'янської, були різними за соціальним та культурним станом, було важко. Ярослав заповідав центральні міста своїм синам, сподіваючись, що вони домовляться про захист держави: Ізяславу дістався Київ, Святославу – Чернігів, Всеволоду – Переяслав, Ігорю – Володимир, В’ячеславу – Смоленськ. Але період миру і спокою був недовгим. Останнім київським князем, який намагався зберегти могутність Київської держави був син Всеволода та дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха - Володимир Мономах (1053-1125), єдиний з київських князів, який не зазнав жодної поразки від половців. Під його владою була Київська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Волинська і Турівсько-Пінська землі. Спроби удільних князів не підкорятися Києву знищувались у зародку.

З кінця першого тисячоліття ми вже можемо орієнтуватись на руські писемні пам’ятки. Писемність у східних слов'ян з'явилась в першій половині ІХ століття. Дбаючи про поширення християнства, візантійський імператор Михайло III в 60-70-х роках IX ст. відправив до слов'ян двох братів-священиків Кирила і Мефодія, які повинні були сприяти перекладу церковних книг з грецької на слов'янську. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали Євангеліє на добре знану ними староболгарську мову, яку вважали близькою до більшості слов'янських мов. Згодом ця мова отримала назву церковно-слов'янської і через те, що це була не розмовна, а лише писемна мова, вона згодом стала мертвою. Але завдяки їй вдалося запобігти використанню латинської мови в християнських церквах, чого домагалося німецьке (готське) духовенство. Як бачимо, і релігія і мова є вагомими політичними засобами. В історичних джерелах можна знайти повідомлення про те, що руська писемність нарівні з староєврейською була розповсюджена в Хазарії. Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією (911, 944 і 971 рр.), вважають, що вони були складені двома мовами - грецькою і староруською. Введення християнства (989) значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Найдавнішими руськими книгами вважаються Остромирове Євангеліє, Києво-Печерський патерик, "Слово про Ігорів похід", "Руська правда" Ярослава Мудрого, "Слово" митрополита Іларіона, "Повчання" Володимира Мономаха та ін.

ХІ століття було тривожним етапом в історії Русі: почалось дроблення великих ("батьківських") князівств між синами. Вважалось, що меншу територію можна краще організувати, доглянути, а згуртованою єдиною сім'єю і боронити легше. Та не так все сталось, як гадалось. Кожен з братів претендував на батьківський престол і намагався протидіяти іншим родичам. Більш-менш значними феодальними державами у цей період стали Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Турово-Пінське князівства, Новгородська і Псковська республіки. Заради зміцнення своєї влади, відстоювання незалежності території і населення князівства чи республіки керівники перших слов'янських держав змушені були вживати відповідних внутрішніх і зовнішніх заходів. Так запроваджувалась політика і призначались особи, відповідальні за здійснення таких заходів.

Щоб усвідомити сучасну політику держави, треба проаналізувати прагнення провідної верстви населення протягом тривалого історичного періоду... Починаючи з другої половини ХІ століття вплив київського князя на удільних князів поступово зменшується. На північно-східних володіннях Київської держави вичленовується Ростово-Суздальська земля, яка була підпорядкована ще Володимиром Великим. За життя Мономаха ця земля з резиденцією у Суздалі була закріплена за його шостим сином Юрієм Долгоруким (1090-1157). Після смерті батька він став незалежним ростово-суздальським князем. (Прізвисько "Довга рука" вже після його смерті присвоєне йому чи то через справді довгі від народження руки, чи то через постійні втручання з загарбницькою метою у справи київського князівства).

Цей регіон, заселений угро-фінськими племенами – мордвою, черемисами, мері, весь, мурома, а також в’ятичами та радимичами, у своєму розвитку майже на два століття відставав від Подніпров'я. Заради зміцнення князівської влади тут теж примусово запроваджувалось християнство за київським зразком. З цією метою було використано Євангеліє. Але старослов’янська (чи церковно-слов'янська) мова місцевим племенам була абсолютно незрозумілою і сприймалась досить вороже. За князювання Юрія Долгорукого в літописах вперше згадується Москва (1147), через що він вважається засновником Москви. Територія Ростово-Суздальського князівства ще за часів Володимира Хрестителя була завойована колоністами-слов'янами. Але їх кількість, порівняно з місцевим населенням, була надто малою – не більше 5-10%. Навіть назви збудованих там міст – Москва, Муром, Рязань (Ерзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула – фінського походження. Мовою спілкування на цих територіях була койне – щось на зразок есперанто, з домінуванням одного з слов'янських діалектів (часто – зовсім різних!). За кілька століть місцеві племена потроху починали розуміти колоністів. Першими койне освоїли ладозькі саами. Пізніше – північні мурома, весь (вепси), чудь. Але у них цей процес був значно довшим. У південної мордви він тривав аж до Петра Першого. Ерзя і в'ятичі зберігають свою мову і досі. Тих, хто розумів колоністів, називали "словенами", бо вони знали слов'янські слова. Решту – "німцями", бо вони не розуміли слов'ян, тобто були як німі...

Хоч у той час на Русі й панували розбрат і політична роздрібненість, але все ще вважалось, що володар київського престолу є "старшим" над іншими удільними князями і землями. Тому володіння Києвом завжди було метою більшості князів і причиною розбрату. У 1149 році Юрій Долгорукий разом з половцями захопив Київ, але довго утриматись там не зміг. Незабаром він знову завойовує Київ, але у 1151 році зазнає поразки від київського князя Ізяслава і змушений повернутися в Суздаль. Втретє він здобув Київ у 1154 році і залишався там до кінця свого життя. У 1157 році він був отруєний в гостях у київського боярина Петрила. Після смерті Долгорукого кияни вигнали суздальців і ліквідували встановлену ним владу. За Юрія Долгорукого вперше почалось гостре протистояння між Києвом і Суздалем, яке ще більше загострилось за князювання його другого сина Андрія Боголюбського (1111-1174), який знову захопив Київ у 1169 році. Пограбування Києва суздальцями було страшенним. У літописі згадується: «і грабували вони два дні увесь город - Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. Взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі... І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими...». Таке розорення і знущання міг вчинити тільки великий ворог Києва. Вдруге Андрій Боголюбський зробив спробу оволодіти Києвом у 1173 році. Битва була особливо жорстокою, з обох боків загинула велика кількість русичів. Але цього разу захопити Київ йому не вдалося. В 1174 році Андрія Боголюбського вбили бояри у його власному замку в Боголюбові. Ця поразка назавжди припинила зазіхання суздальських князів на київський престол, але не припинила їхнього втручання у справи Києва. За часів князювання брата Андрія, Всеволода "Велике Гніздо" (1177—1212), Суздаль постійно втручається у боротьбу інших князів за Київ, щоб навмисне сприяти його занепаду. (Чи не нагадують сучасні стосунки між Москвою і Києвом часи Суздальського князівства?).

Київські князі жодного разу не здійснювали походи на Суздаль і не грабували його добра. Але Київ був політичною противагою північно-східного князівства — і через те суздальці намагались зламати йому хребет та так, щоб він більше не підняв голови. Це була розправа із своїм політичним суперником.

З кінця ХІІ століття в літописах з'являється назва "Русь-Україна". Про походження слів "рус" (воїн) і "русь" (військо, дружина) вже згадувалось. Так сталося, що майже у кожного слов'янського князя була своя русь. З роками до її складу входили не тільки нормани, а й свої слов'янські воїни. Коли виникала потреба, князі об'єднувались і виставляли "русь велику". Походи окремих князів здійснювались малою руссю. Таким був похід сіверського князя Ігоря у 1187 році проти половців. В перервах між походами князівській дружині надавалась територія для повсякденного проживання разом з родинами, ведення власного господарства і підтримання постійної боєздатності. Межі цієї території були визначені, "украяні" і заходити на цю територію без спеціального дозволу заборонялось. Таким чином у кожного князя була і русь і україна. Слова Русь і Україна тотожні, фактично синоніми, оскільки стосуються князівської дружини: Русь (норманське слово) означає військо, а Україна (слов'янське) – територію.

За Всеволода основна увага суздальських князів спрямовується на схід – завоювання Волзько-Камського регіону з його торговими шляхами до бага-
тих східних країн, боротьба з Волзькою Булгарією (Казанське ханство), мордвою, утвердження в землях сусідньої Новгородщини. З часу Всеволода вплив володимиро-суздальських князів у Новгородській землі стає значним. Так формувався азійський напрямок зовнішньої політики Суздальського князівства.

Період з 1237 по 1380 (рік Куликовської битви) вважають найдраматичнішим в історії Русі, яка зазнала монголо-татарської навали. Монголи під проводом хана Батия завоювали Рязанське і Володимиро-Суздальське князівства, всю північно-східну Русь, оволоділи Переяславом і Черніговом, штурмом здобули Київ і майже повністю його знищили. Були також захоплені і пограбовані Галицька та Волинська землі. Монгольська імперія стала найбільшою державою світу. Ординське іго суттєво вплинуло на державний устрій роздрібненої країни, законсервувало феодальну роздрібленість Русі, припинило становлення і формування державності, загальмувало економічний і соціальний розвиток регіону і фактично відкинуло Русь на кілька століть назад. Ще суттєвішим є те, що майже 150-річне рабство змінило світогляд поневоленого народу і прищепило йому безумовну покору деспотичному режиму.

Монголо-татарська навала остаточно спрямувала зовнішню політику суздальських правителів на схід, що особливо проявилось за часів князювання Олександра Ярославича (Невського) (1252—1263), онука Всеволодового. Цей князь домігся в 1252 p. від хана Батия ярлика на велике княжіння і з допомогою орди розгромив своїх братів — великого князя Суздальського Андрія та князя Тверського Ярослава, які не хотіли підпорядковуватись Золотій Орді. Олександр намагався розправитись силою ординців ще з одним князем, що не визнав Орди, — Данилом Галицьким. Але послану проти Данила орду Куремси було русичами розгромлено. Так що тоді, коли українські князі чинили озброєний опір монголам, Ростово-Суздальські володарі співпрацювали з ордою і разом з нею захоплювали слов'янські землі, вбиваючи своїх сусідів-русичів. Олександр Невський підпорядкував Орді всі північно-східні землі, які він мав у орбіті свого політичного впливу, навіть Новгород і Псков, які не були завойовані ординськими кочовиками.

В залежність від орди він поставив і православну церкву, зокрема, її зносини з Візантією. В країні стрімко поширювалось мусульманство. За сина Олександра Невського - Данили Олександровича - столиця Володимиро-Суздальського князівства була перенесена в Москву. З 1328 року князівство стало називатися Московським (за кордоном – Московія).

Вважається, що Московське князівство звільнилось від монголо-татарського іга у 1380 році після Куликовської битви, де перемогу здобув Дмитрій Донськой. (Цікаво, що на полі битви до цього часу не можуть знайти поховань загиблих героїв.). Але через два роки хан Тохтамиш повернувся, погромив і спалив Москву. Татари тримали Московію під своєю владою ще понад сто років. Так що вважати Куликовську битву вирішальною подією в російській історії було б несправедливо.

У середньовічній Московії існувало одночасно кілька мов. Біляслов`янське койне, як мова кількісно обмеженої княжої знаті. Народні мови тубільців (подібні до фінської, але різні). Найбільш поширеною була тюркська мова, як мова панівного етносу, переможців. Вона також була і провідною релігійною, бо більшість населення визнавала мусульманство. І, нарешті, старо-болгарська мова, як мова православних текстів і релігійних культів, яка підтримувалась слов'янськими колоністами і монахами, але не була зрозумілою місцевим племенам. У цьому відношенні показовою є книга Афанасія Нікітіна (кінець XV століття) про «ходіння за три моря». Там автор запросто переходить із слов`яно-фінського койне Московії на ординську мову, різниці в них не вбачаючи, а закінчує свою книжку подячною молитвою: «В ім`я Аллаха Милостивого і Милосердного та Ісуса Духа Божія. Аллах акбар...». Вся ця суміш у результаті і стала основою для подальшого розвитку російської мови.

(У "Паризькому словнику московитів" (1586 р.), за даними російського лінгвіста І.С. Улуханова, було лише два слов'янських слова "владыка" і "злат". Всі інші слова були взяті з фінської і тюркської лексики. У словнику англійця Річарда Джемса (1619 р.) їх вже було аж 16. У книзі "Граматика мови московитів" (1696 р.) німецького вченого В. Лудольфа вже нараховувалось 41 слов'янське слово).

За допомогою Золотої Орди Московія захопила Рязань, Твер, Торжок і постійно залучалася до завойовницьких походів Чингізидів. Суздальські дружини в складі татаро-монгольських військ брали участь у військових завойовницьких походах на Литву – 1275 рік, Кавказ – 1270-1278 р.р., Угорщину, Польщу, Іран – 1281-1290 р.р., Азербайджан – 1335-1336 рр. та інших. Московська церква цементувала підвалини ординської держави. Князів, які намагалися бунтувати проти татар, найчастіше відлучали від церкви і проклинали. А от Олександра Невського, який вірно служив ординцям, церква зробила святим.

Під час монгольської навали Київська Русь остаточно поділилась на три групи князівств, з яких згодом сформувались три слов'янські держави: Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське князівства стали основою майбутньої Української держави; Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Смоленське і Рязанське – основою Московської держави; Полоцьке, Мінське і Турівське князівства утворили згодом Білоруську державу.

(Деякі історики пояснюють тоталітаризм державної влади в Росії специфічними умовами її формування. Дійсно, майбутня Росія запізнилась на кілька століть з державотворенням В Європі фактично не залишилось вільної території, населення якої було б зацікавлене у сильній владі заради забезпечення стабільності свого існування. Сили для походу на Захід нові амбіційні лідери фактично не мали. Залишався тільки Північний Схід, "где прежде финский рыболов, печальный пасынок природы, бросал в неведомые воды свой ветхий невод..." (О. Пушкін). Підкорення цих дрібних розрізнених різномовних народів великого зусилля не вимагало. Але створити в таких умовах міцну державу можна було тільки силою і нещадною експлуатацією. Це заклало певні підвалини російського державотворення. А тут ще монгольська навала, яка фактично стверджувала і підсилювала обраний напрямок імперської політики... Християнська церква вже була прикладом ствердження державності. Залишалось тільки підпорядкувати церкву імперським амбіціям Росії. З перенесенням столиці Ростово-Суздальського князівства (а відтак і християнської єпархії) до Москви такий симбіоз почав здійснюватись. За великого князя Московського Василя ІІ Темного московська церква у 1448 році відокремилась від митрополії в Києві і проголосила свою автокефалію (самоврядування) без згоди Константинополя. Син Василя ІІ – великий князь Іван ІІІ (1440-1505) був одружений на племінниці останнього візантійського імператора. Після захоплення турками Візантії (1453-1461 рр.) вважав, що центр істинної віри (тобто православної) перемістився з Константинополя ("другого Риму") до Москви. Ця ідея була підхоплена його нащадками і церквою, за якою московські царі проголошувалися нащадками римських і візантійських імператорів. Так московська церква сприяла створенню російського Царства (слов'янський термін) у 1547 р., за Івана ІV Грізного, а з 1721 р., за Петра І – Імперії (латинський термін такого самого значення). Державний Візантійський герб – двоголовий орел – символ поєднання – "симфонії" - влади самодержця і Церкви став державним гербом Росії. Після приєднання України до Росії (Переяславська угода 1654 р.) православна київська метрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686 р.) й перетворена на звичайну єпархію.)

Розпад Київської Руси і виникнення Московії

Галицьке і Волинське ннязівства, які були приєднані до Київської Русі ще у Х столітті, відігравали важливу роль у житті майбутньої України. У 1119 році після смерті галицького князя Володимира Ярославовича, у якого не було нащадків, волинський князь Роман об'єднав Галичину і Волинь в єдину Галицько-Волинську державу зі столицею в Галичі. Найбільшої могутності ця держава досягла за князя Данила Галицького (1201-1264), який розбив тевтонських рицарів у 1238 році і навіть не довгий час був також і князем київським. Незважаючи на захоплення у 1240 році монголами Києва, Данилові вдалося уберегти Галицько-Волинське князівство від знищення і навіть отримати від хана ярлик на право князювання. Зберігалося князівство і за часів Данилового сина Лева (1228-1301) та синів останнього - Андрія і Лева, які загинули в боротьбі з ординцями. Вони були останніми руськими князями в Галицько-Волинському князівстві. Після їх смерті князівство очолив одружений на їх сестрі Марії син польського князя Болеслав Мазовецький, який прийняв православну віру й ім'я Юрій ІІ (1325-1340). Йому довелося боротися і з Польщею і з Угорщиною, які посилили тиск на Галицько-Волинське князівство. У 1340 році за зближення з поляками Юрія ІІ було отруєно. Князівство стало об'єктом боротьби між Польщею, Литвою і Угорщиною і незабаром припинило своє існування. Населення Галицько-Волинського князівства відчуло на собі весь жах політичного, мовного і релігійного тиску з боку загарбників – Литви, Польщі, Угорщини, Молдови, Туреччини, а згодом і Московії.

Початком литовської доби в Україні вважають 1340 рік, коли син Гедиміна Любарт (свояк Юрія ІІ) вперше захопив Волинь та Галичину. Брат Любарта, князь Ольгерд (1345-1377), поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину і навіть в 1362-1363 роках завдавав поразки монголо-татарам на Поділлі. Руські (українські) князі не чинили особливого спротиву литовцям. По-перше, вони були зацікавлені у звільненні від монголів, а по-друге, їх цілком влаштовувала політика литовців: "Ми старовини не зачіпаємо і новини не вводимо". Більшість населення князівства становили слов'яни, які населяли 9/10 його земель. Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися. Давня руська мова, православна релігія, культура, закони ("Руська правда") та українські звичаї були панівними в князівстві. Столицею "литовсько-руської держави" було Вільно. На кінець ХІV століття Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя.

Ситуація змінилася у 1385 році, коли заради протистояння Тевтонському ордену і збільшення централізації влади князь Ягайло уклав союз ("Кревську унію") з Польщею. Українські землі були позбавлені автономії і перетворилися на литовську провінцію. Офіційними мовами стала польська і латинська. Почалось усунення руських удільних князів і їх заміна родичами великого князя і поставленими ним намісниками. Активна підтримка Римом політики польської колонізації, насадження латино-мовної католицької релігії (задля навернення у "істинно"- християнську віру язичників-литовців і захисту католицизму від схизматів-українців) ще більше погіршили становище українців.

Незважаючи на об'єднання Литви і Польщі, озброєні сутички між ними і навіть війни продовжувались. В основному - за панування над українськими землями. Внутрішні, у тому числі і міжетнічні, протиріччя призвели до того, що в князівстві тричі спалахували громадянські війни.

Наприкінці ХІV століття почався відвертий наступ на польські та литовські землі з боку Тевтонського ордену та Московського князівства. Великий князь московський Іван ІІІ (1462-1505 рр.) висунув претензії на білоруські та українські землі як на історичну спадщину династії Рюриковичів. Претензія явно неправомірна, тому що слов'янське Велике князівство Литовське теж очолювали православні Рюриковичі - Вітовт-Юрій і Ягайло-Яков.

Підкорення святині слов’ян Новгорода почав ще Олександр Невський в 1257-1259 рр. Але тоді новгородцям вдалося відстояти свою незалежність.

(Новгородська республіка - 1137-1478 – булла заселена значно більшою кількістю вихідців з метрополії – України – ніж Московське князівство. Українська культура, мова, демократична форма правління – віче, навіть грошова одиниця – гривня, усе це прижилося у Новгороді краще на відміну від Москви, де панував фіно-угорський й татарський елемент. Незалежність та самобутність Новгорода була знищена Іваном Третім (1440-1505), який був розлючений переговорами Новгорода про входження до Великого князівства Литовського. І в жовтні 1477 року Новгород фактично був потоплений в крові. Московія продовжувала нищити свободолюбивий слов’янський дух, який не відповідав успадкованій нею ідеології ординської доби).

У 1410 році об’єднані сили Польщі і Литви за підтримки українців, білорусів і чехів здобули велику перемогу під Грюнвальдом над лицарями Тевтонського ордену. Але протистояння з Московським князівством з кожним роком загострювалось. Починаючи з 1492 року, війни між Москвою і Литвою за Чернігово-Сіверщину велись уже постійно. У 1514 році Москва захопила Смоленськ. (Чи не генетичною різницею із слов'янами пояснюється одвічне неприйняття "фінською" Москвою європейського стилю життя, нелюбов до поляків, приверженість до Сходу?)

Під тиском зовнішніх і внутрішніх проблем Литва і Польща змушені були знову сісти за стіл переговорів з метою ще раз домовитись про об'єднання країни. У 1569 році у Люблені була укладена унія (угода) про об'єднання Королівства Польського і Великого Князівства Литовського у федеративну державу, яка називалась "Річ Посполита Обох Народів" ("Республіка"). Спільний сейм тривав більше півроку через суперечки між польською шляхтою за домінування у владі і литовськими вельможами за збереження своєї самостійності. Польський король Сигізмунд ІІ Август зламав спротив литовської еліти і приєднав до Польщі українські землі: Східну Галичину, Західне Поділля, Волинь, Брацлавщину та Київщину, які раніше входили до складу Литви. На загарбаних українських землях запанував жорстокий феодальний, національний та релігійний гніт. Вже наприкінці ХVI століття у відповідь на знущання польської феодальної верхівки в країні починаються національно-визвольні селянсько-козацькі війни.

Козацька держава

В історичних пам’ятках термін "козак" (прикордонник, охоронець) вперше згадується в 1492 році. Слабкість королівської влади не давала змоги обороняти кордони своїми силами. Тому король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався із зростанням козацтва. (Подібні загони для охорони кордонів князівства виділялись ще у ХІІ – ХІІІ століттях). Про це також свідчить адміністративний устрій Козацької держави, яка почала формуватися саме у ці часи, і основу якої становили "полки" та "сотні". Чернігівщина складалась з територій Прилуцького, Батуринського, Новгород-Сіверського і Ніжинського полків. Волинь – зі Звягільського і Гощанського полків. Полтавщина – з Потавського і Лубенського полків. У Києві стояв Київський полк, а Київщину вкривала густа сітка сотенних містечок. Запорізька Січ, яка виникла в 1552-1554 роках, була головною ставкою Козацької держави. Україна стала територією вільних людей, фактично автономною державою, яка сама себе захищала, утримувала, обирала своїх лідерів-командувачів, які одночасно здійснювали й цивільну владу, мала власну конституцію. Козацька держава - унікальне явище в історії не тільки Європи. За порівняно короткий час і в складних політичних умовах організувати ефективну державного рівня управлінську структуру стало можливим завдяки високій свідомості та єдності інтересів добровільно об’єднаної громади, не дивлячись на різне соціальне і етнічне походження її членів. Спочатку Річ Посполиту не турбували озброєні загони козаків, бо вони знаходились на кордоні з Кримським ханством, яке утворилось в 1441 році внаслідок розпаду Золотої Орди. Але підтримка запорожцями селянських повстань проти польських магнатів змусили поляків організовувати каральні походи проти Козацької держави. Після захоплення Кримського ханства Османською імперією (1475) походи татар на українські землі за "ясиром" стали регулярними, а в окремі роки навіть повторювалися. Так під час вторгнення турецько-татарського війська в Галичину й на Поділля у 1498 році в полон потрапили близько ста тисяч українців.

Засновником Запорізької Січі і будівником фортеці на Хортиці вважають Дмитра Вишневецького з Волині. Гетьман Петро Сагайдачний об'єднав військову силу запорізьких козаків, поставив козацтво на захист духовних та культурних інтересів України. Саме за нього почалась боротьба козацтва за віру та волю проти польської влади. Це був час розквіту і військової могутності Козацької держави. На прохання польського короля у 1618 році козацьке військо під проводом гетьмана Петра Сагайдачного без проблем дійшло до Москви і визволило польського королевича Владислава з безнадійного для нього становища (під час походів польських самозванців на Москву). Маючи повну військову перевагу, Сагайдачний не став брати Москву, чим врятував Московську державу від поразки та іноземного поневолення. Такий крок дозволяв йому розраховувати на союзництво з Москвою в майбутньому в боротьбі з Річчю Посполитою. Та як бачимо, надії гетьмана не виправдались. У 1622 році Сагайдачний помер від смертельного поранення, отриманого в битві з турками під Хотином. Це була остання перемога славетного українського полководця і мудрого державного діяча.

Після смерті останніх російських царів Рюриковичів – Івана IV Васильовича Грізного (роки царювання 1533-1584) і його сина Федора І Івановича (1584-1598), слабкого і хворобливого, у якого не було нащадків, царем Росії став Борис Годунов (1598-1605), який походив з роду татарського князя. Сестра Бориса Годунова була дружиною Федора І. Годунов дотримувався політики централізації держави і посилення царської влади, яку проводили і його попередники. Посилення феодального гніту за Годунова викликало ряд селянських повстань. Під час боротьби з самозванцем Лжедмитрієм І Борис Годунов раптово помер.

(Саме за часів Івана ІV в Москві слов'янський першодрукар Іван Федоров видав "Апостол" (1564). Наприкінці 1566 у зв’язку з переслідуванням з боку вищого російського духівництва та боярства змушений був залишити Москву і переїхати до Великого князівства Литовського, де працював у містечку Заблудові в друкарні магната Г. Хоткевича. У вересні 1572 р. Федоров перебрався до Львова, де заснував на зібрані серед люду кошти друкарню. У Львові в 1574 році уклав і надрукував перший східнослов’янський "Буквар". В 1577 — 82 жив в Острозі, де теж заснував друкарню й у 1581 році видав знамениту Острозьку Біблію, яка на той час була неперевершеним зразком філологічного опрацювання тексту і майстерності поліграфічного виконання. Помер у Львові в 1583 році).

Після смерті Бориса Годунова і років "великої смути", пов’язаних з походами польських Лжедмитріїв на Москву (1605-1613) до влади в Росії прийшла династія Романових. Першим "государем всієї Русі" став обраний Земським собором у 1613 році шістнадцятирічний Михайло Романов (1596-1645). Співправителем Михайла був його батько і московський патріарх Філарет. Сімбіоз монархії і церкви вилився в першу антиукраїнську мовно-політичну акцію (1626 р.): наказ московського синоду Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку і спалити, а замість них завести московські видання. Так через церкву передбачалось поступово досягти політичного підпорядкування України Росії.

Старший син першого московського царя Михайла - Олексій (1629-1676), прозваний "Найтихішим", був одним з найосвіченіших людей свого часу. Він сам писав і редагував багато указів і першим із російських царів став власноручно їх підписувати. (Чи не ці обставини, а також виснажлива боротьба з Польщею за незалежність України, яка хоч і закінчилась перемогою в 1654 році, але впевненості в довговічності миру не давала, спонукали Богдана Хмельницького укласти Угоду з Росією?).

Після смерті Хмельницького, у 1657 році гетьманом Козацької держави був обраний генеральний писар Війська Запорізького Іван Остапович Виговський. В цей же час (Гадяцька угода 1658 року) було проголошено створення польсько-литовсько-української держави Річ Посполита (в перекладі – "спільна справа" або "Республіка"). У цьому документі Україна називалась Великим Князівством Руським (нарівні з Великим Князівством Польським і Великим князівством Литовським). Названі політичні народи об’єднувались як "вільні з вільними" та "рівні з рівними". Кожна з частин держави мала власну адміністрацію, фінанси, військо. В тексті угоди Україна закріпила за собою право звільнення її збройних сил від участі федерації у війні з Москвою, якщо до цього дійде справа. Більше того, гетьман Виговський запропонував російській стороні приєднатися до польсько-литовсько-української унії. Причому, зважаючи на прагнення царя Олексія Михайловича бути одночасно і царем московським, і королем польським, і великим князем литовським, чернігівським, київським, малоросійським, волинським, подільським «і прочая, і прочая», пропозиція українського гетьмана виглядала досить реалістично. Відомо, що російське керівництво цілком щиро обговорювало з поляками можливості сходження царя на польський престол та проголошення особистої унії двох держав.

Але Москва зажадала обмеження суверенітету Української держави на користь царя. Більше того, вона навіть підтримала опозицію Виговському з боку козацької старшини, і проголосила гетьманом зручного для неї Івана Безпалого. У серпні 1658 р. на Лівобережжя вводяться царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г.Ромодановським. Щоб утримати Москву від інтервенції в Україну Виговський укладає угоду з Кримом і Польщею. Бій під Конотопом закінчився повною поразкою стотисячного московського війська на чолі з князями Пожарським, Львовом і Ляпуновим. Отримавши звістку про поразку під Конотопом, "царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...", писав з цього приводу російський історик Соловйов.

Незважаючи на те, що Москва фактично залишилась без війська, Виговський не пішов на Москву. Цьому завадили проблеми у стосунках з Кримом. У 1659 році він склав повноваження гетьмана на користь сина Богдана Хмельницького Юрія. У 1664 році за участь у антипольському повстанні Виговського схопили поляки і без суду розстріляли.

Виговський був більш демократично налаштованим гетьманом ніж його попередник. Він добровільно поступився рядом своїх повноважень на користь козацької старшини, тим самим утвердивши повноцінну республіканську владну модель. Натомість козацька старшина домагалася все більших і більших поступок з боку гетьмана і нерідко зраджувала його московському царю. А поляки вважали колишнього генерального писаря в уряді Хмельницького навіть більш послідовним противником польського короля, ніж ним був сам гетьман.

У 1667 році після 13-річної війни Річ Посполита і Московська держава, за спиною України, уклали під Смоленськом "Андрусівську угоду", за якою Україна була поділена між Москвою і Варшавою. Фактично це була домовленість між ними про те, щоб навічно прибрати з карти Європи таку державу як Україна. І ця домовленість між ними була остаточно затверджена так званим "Вічним миром" в 1686 році. І московська православна і польська католицька церкви відігравали у цих планах чи не найважливішу роль. Саме з тих часів і понині спостерігається протиріччя між Лівобережною і Правобережною Україною.

(Укладаючи Андрусівську угоду з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх ав¬торів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни». Цією забороною Москва намагалась понизити рівень освіти і науки в Україні, викоренити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. Про умови Переяславської угоди 1654 року цар Олексій навіть не згадав. Польща начебто чекала на такий крок з боку Московії. У 1672 році був виданий Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу. І надалі обидві країни діяли майже "симетрично": 1693 р. - лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою; 1696 р. - ухвала Польського Сейму про запровадження польської мо¬ви в судах і установах Правобережної України. Боротьба з українською мовою і культурою стає чи не найважливішим засобом у внутрішній політиці цих держав-окупантів.).

Гетьман Мазепа (1639-1709) намагався відновити незалежність України за допомогою шведів. Але поразка Карла ХІІ під Полтавою в 1709 році перекреслила ці плани.

("Гетьманом Війська Запорозького обох берегів Дніпра" Іван Степанович Мазепа-Колединський був обраний у 1687 році. Спочатку він вірно служив московському царю Петру Олексійовичу Першому (1672-1725). Але після того як Мазепа дізнався про намір Петра І ліквідувати політичну автономію України, про різке підвищення податкових, військових і інших тягарів, накладених царатом на Гетьманщину внаслідок Північної війни, а також про вимоги царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої, він у 1707 році почав таємні переговори зі Швецією і Польщею. Була навіть досягнута домовленість про допомогу шведам продовольством і постоєм під час їхнього зимового походу в 1708 році на Москву. Донос Іскри і Кочубея на Мазепу Петру І спровокував Меншикова 2 жовтня 1708 року здійснити захоплення фортеці і міста Батурина, гетьманської столиці Мазепи, вщент зруйнувати і пограбувати їх і за один день вирізати все населення міста, включаючи жінок і дітей (понад 14 тис осіб). Нечувана жорстокість у ставленні до населення своєї країни, адже Україна була під юрисдикцією Москви! Але жорстокість – апробований засіб у здійсненні внутрішньої політики Петром І: згадайте страту учасників стрілецького заколоту 1698 року, у тому числі власноручно здійснену московським царем).

Після Полтавської битви Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. "Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив позначився на Москві, Петербурзі і на всьому житті: в архітектурі, малюванні, одязі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові." (І. Огієнко. "Українська культура").

До поразки Карла ХІІ під Полтавою Швеція була впливовою силою в Європі. Перемога в Північній війні дозволяла Москві претендувати на заміщення цієї ролі. З цією метою своїм наказом Петро І змінює назву Царства Московського на Імперію Росія, тим самим привласнивши тисячолітню історію Київської Русі. В подальшому вся політика Москви спрямована на позбавлення Києва своєї ідентичності і духовності. Україна стала називатися Малоросією, а мова українська попала під сувору заборону пильної державницької цензури: "В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было". І далі: "...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные".

Якщо Росія стала правонаступницею Київської Русі, то чому ж мова у неї інша? І чи можна чужу мову насаджувати силою? А справа у тому, що для Росії мова була лише засобом заміни історії Київської Русі на історію Російської імперії. А це вже політика. Це вже спроба змінити свідомість цілого народу. То чи можна вважати мову поза політикою?

Після смерті Петра І (1725) всі наступні російські імператори намагались довершити цю справу.

Імператриця Анна Іванівна у 1740 р. призначила керівником гетьманського уряду московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території Укра¬їни.

Наказом Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському у 1748 році наказано запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російською мовою, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл. Синод неодноразово (у 1755, 1766, 1775, 1786 роках) забороняв друкувати книги українською мовою.

У 1762 році на російський престол увійшла німкеня за походженням Катерина ІІ (1729-1796) - вдова імператора Петра ІІІ, до вбивства якого вона безпосередньо причетна. Її справжнє ім'я - Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ. Час її правління вважається «золотим віком» російського імперського абсолютизму. Для України це був чи не найбільш драматичний період. Вже у 1764 році вона ліквідувала інститут гетьманства, а разом з ним і всі українські навчально-культурні заклади, а також усунула від влади українських чиновників.

Не припинялась національно-визвольна боротьба українського народу проти польсько-шляхетського панування і на Правобережній Україні. У 1768 році під гаслом захисту католицизму і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі була створена Барська конфедерація. Але жертвами польсько-російського протистояння стали православні українці. Конфедерати катували і грабували українське населення, руйнували православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Це стало безпосереднім приводом до розгортання національно-визвольного повстання на Правобережжі, зневажливо названого поляками гайдамацьким, а українцями -коліївщиною. (Слово гайдамаки походить від тюркського "гайде", що означає чинити свавілля; а коліями в Україні називали тих, хто вмів швидко і без проблем забивати скотину). Очолив гайдамацький рух запорізький козак Максим Залізняк. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців стрімко зростали. Під Уманню, яка належала польському магнатові С. Потоцькому, до повсталих приєднався загін козаків, який очолював сотник Іван Гонта. Після взяття Умані, форпосту польського панування на Правобережжі, повстання перекинулося на інші райони, де також діяли загони гайдамацьких ватажків. Повсталі знищували представників королівські влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православні церкви. Налякана польська шляхта звернулася до Росії з проханням об'єднати сили й придушити гайдамацький рух. Цариця Катерина II наказала командувачеві російськими військами Кречетнікову вжити заходів для придушення повстання. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Після цього разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонту судив польський суд і після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з Максимом Залізняком, якого було заслано на каторгу до Нерчинська.

За наслідками першого поділу Польщі (1772) до Росії була приєднана правобережна Україна, а Галичина, Буковина і Закарпаття відійшли до Австрії.

В 1775 році Катерина "Велика" знищує Запорізьку Січ. "Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли..." У 1780 році вона вводить кріпацтво на окупованих Росією землях України. (І це тоді, коли в Австрійській імперії скасовується панщина, а в Криму татари скасовують рабство!). У 1782 році на території Гетьманщини ліквідується полкова та сотенна адміністрація і розформовуються козацькі полки на Лівобережжі. Українські землі повністю інтегруються до складу Російської імперії. У 1784 році – наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою.

Тепер же я знаю:
Це той п е р в и й, що розпинав
Нашу Україну,
А в т о р а я доконала
Вдову сиротину.
(Т.Г. Шевченко)

Якщо наказ "зібрати і спалити" виконувався не дуже ретельно, то вживались більш прагматичні засоби. Так у 1780 році був влаштований підпал книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби¬ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

(Майже у той самий час знищувалось українство і у Речі Посполитій. У 1789 р. Польський Сейм приймає рішення про закриття всіх українських навчальних закладів. Пригадайте Андрусівську угоду 1667 року між Росією і Польщею, в якій йшлося про ліквідацію України, як географічного і історичного поняття. У 1808 р. закривається «Студіум рутенум» — українське відділення Львівського університету. У 1817 р. запроваджується викладання польською мовою в усіх народних школах Східної Галичини. У 1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською).

Сучасна літературна російська мова сформувалася в основному у ХІХ столітті. Великий внесок у її розвиток зробив друг Пушкіна і Шевченка, письменник, лексикограф, етнограф данського походження Володимир Іванович Даль (1801- 1872), який народився у Луганську, 20 років прожив в Україні, чудово знав українську мову і користувався псевдонімом Козак Луганський. Його "Тлумачний словник живої великоросійської мови", над яким він працював понад 50 років, до цього часу є безцінним посібником у вивченні російської культури.

Московсько-радянський мовний геноцид

Російський цар Микола І (роки царювання 1825-1855) розгромив у 1847 році Кирило-Мефодіївське товариство і відправив у десятирічну солдатську каторгу Т.Г. Шевченка із «забороною ма¬лювати і писати». Видано наказ цензо¬рам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». І навіть «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р. написав: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...». Син Миколи І Олександр ІІ у 1864 році затвердив Статут про початкову школу, за яким навчання має проводитись виключно російською мовою. Згодом міністр освіти Росії Д. Толстой підтвердив, що "кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути зросійщення". Тим паче що досвід у цьому питанні у Росії є: адже зробили ж з фінів росіян! Той же Олександр ІІ увійшов в історію як автор Емського указу (1876) про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценіч¬ні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати украї¬номовні музичні твори, а також указу про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Не відставав від свого батька і Олександр ІІІ (1881-1894), який заборонив викладати у народних школах та виголошувати церковні проповіді українською мовою, вживати українську мову в офіційних установах, влаштовувати українські театральні вистави у всіх „малоросійських губерніях”, і навіть хрестити дітей українськими іменами.

Мало що змінилось і за часів останнього російського імператора Миколи ІІ (1894-1917). Незважаючи на те, що в 1904 році Російська академія наук нарешті визнала українську мову "мовою", Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії. За наказом уряду Столипіна у 1910 році закриті всі українські культурні товариства, видавництва, заборонено читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.

Найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні дає доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ "о мерах против украинского народа": "Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — зто «окраина» государства в былые времена. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исклю¬чительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество ве¬ликороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что ма¬лорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский»... Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом."

Свого часу російський шовініст з малоросів Шульгін говорив: “Краще, щоб Україна була самостійною, але російськомовною, ніж у складі Росії, але україномовною. Бо російськомовна повернеться до Росії, а україномовну імперія не втримає”.

Після більшовицького перевороту 1917 року в імперії особливих змін не сталося. Хіба що до влади прийшов тоталітарний режим під назвою «диктатури пролетаріату». Тобто засобом виконання шовіністичної політики була обрана найменш освічена і інтелектуально недорозвинена категорія населення, керувати якою за шматок ковбаси було нескладно. Ніяких моральних застережень у виконанні політики партії щодо «всесвітньої революції» не було. Найбільшою проблемою у здійсненні цих планів, як і раніше, залишалась Україна, яка вже 20.11.1917 року проголосила про створення Української Народної Республіки. І хоча йшлося про автономію у складі Російської федерації, та більшовиків не влаштовувала будь-яка демократія. Вони розганяють Установчі збори в Петрограді – перший легітимний законодавчий орган Росії після зречення Миколи Другого, і направляють війська Радянської Росії під керівництвом есера Муравйова в Україну проти Української Центральної Ради. Після розстрілу студентів під Крутами і захоплення Києва почалися масові вбивства саме українців – тих, хто був одягнений у вишиванку або говорив українською. За кілька днів у Києві загинуло 5000 осіб. Незважаючи на це, у лютому 1918 року Законодавча Рада Самостійної Кубанської Народної Республіки прийняла резолюцію про прилучення Кубані на федеративних підставах до УНР.

Закінчення Першої світової війни дозволило українцям, які проживали на території Австро-Угорщини, у вересні 1918 року утворити Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), у яку входили Галичина, Буковина і Закарпаття.. В листопаді 1918 року Польща і Румунія почали воєнні дії проти ЗУНР. За Актом злуки у січні 1919 року відбулось об’єднання УНР і ЗУНР. Як тільки з України були виведені німецькі і австрійські війська (грудень 1918 року), починається також друга українсько-російська війна. Вже через декілька місяців внаслідок постійних конфліктів з Польщею, РРФСР, Румунією, а також білогвардійцями та одурених більшовиками махновцями, територія, що контролювалася УНР, становила невеликий район навколо Кам'янця-Подільского («трикутника смерті»).

З січня 1919 по січень 1920 року делегація УНР бере участь у Паризькій мирній конференції, яка вирішувала майбутнє територій європейських держав, що програли у Першій світовій війні. УНР намагалась отримати міжнародне визнання. Але це не відповідало позиції Великобританії, яка підтримувала ідею «єдиної і неподільної Росії», та Франції, що намагалася посилити Польщу за рахунок західноукраїнських земель, щоб припинити просування на Захід більшовизму. Певні опасання західних держав були пов'язані з неспроможністю УНР організувати велику регулярну армію та поширенням соціалістичних ідей у стані керівництва УНР.

У квітні 1920 року (після закінчення громадянської війни) Українська Народна Республіка перестала існувати, а доля українців була підпорядкована УСРР (згодом УРСР). Призначені Москвою в український уряд промосковські шовіністичні сили відразу почали чинити шалений опір відродженню української мови і культури, які пустили глибоке коріння в роки української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. Визнання української мови як державної означало б панування української буржуазії і куркульства, говорив голова "українського" уряду Х. Раковський. Незабаром почались арешти діячів української науки, культури, освіти, церкви. У Харкові почався судовий процес над т. зв. "Спілкою визволення України". На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського, слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У 1929-1930 роках на теренах УСРР було заарештовано і здебільшого розстріляно або відправлено на каторгу понад 120 тисяч українців.Організований більшовиками голодомор 1932-1933 років мав за мету продовження цієї політики. В результаті загинуло до 10 мільйонів носіїв української мови. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури.

Релігія – важливий засіб зміцнення (об'єднання) держави особливо на етапі її формування. В основі будь-якої релігії лежить мова. До того ж треба мати на увазі, що релігія це надто консервативна система, яка зрештою гальмувала і розвиток мови. Радянський Союз був багатонаціональною державою з різними релігіями, об'єднати які було практично неможливо. Саме тому, щоб здолати спротив комуністичній владі, Ленін і проголосив боротьбу з будь-якою релігією, вводячи атеїзм, і маючи на увазі світову імперію комуністів. Замість релігії вводилась комуністична ідеологія, космополітизм, в основу яких був закладений "великий русский язык", тобто – мова народу-завойовника, агресора…)

У промосковських засобах інформації пропагується точка зору, що Україна зобов’язана радянській владі об'єднанням всіх земель в одну державу, забуваючи, що йшлося насамперед про розширення території Радянського Союзу. Територія, але бажано без українців! Так, фізична ліквідація західноукраїнської інтелігенції почалася вже через два місяці після "звільнення Західної України" (1939) і продовжувалася до самого початку Другої світової війни. Причому навіть не беручи до уваги ідейну близькість. Так була повністю знищена Комуністична партія Західної України. То на чию сторону повинні були стати родичі і діти закатованих?

Після війни Прикарпатський, Київський і Одеський військові округи були одними з найбільших в СРСР по кількості військовослужбовців. У війську і в родинах офіцерів говорили виключно російською. Значна частина середніх шкіл була переведена на російську мову навчання. Це стало основою повоєнного зросійщення України.

(Мені довелось закінчувати українську середню школу в одному з міст Західної України невдовзі після закінчення війни. Російська мова була обов’язковим предметом у всіх навчальних закладах. Без неї не можна було і мріяти поступити в інститут чи університет навіть в Україні, що для багатьох з моїх однокласників було нездоланною перешкодою. Доводилось займатись російською додатково. Не приховую, що ми заздрили школярам з російських шкіл, в яких українська мова викладалась факультативно. Вони закінчували навчання раніше від нас, здавали на два екзамени менше, і табель успішності у них, за інших однакових обставин, виглядав краще. Нерідко у старших класах батьки переводили своїх дітей до російських шкіл, щоб допомогти їм краще опанувати російською і завдяки цьому гарантувати вступ до інституту, якщо не вдома, то де-небудь у Росії або ж в іншій республіці. В українських вищих навчальних закладах завжди існувала квота для "російськомовних" абітурієнтів (очевидно, з метою попередження "націоналістичних ухилів" і стимулювання інтернаціонального виховання). У зв’язку з цим ні про яке викладання предметів українською мовою у вишах не могло бути й мови, бо завжди існувала група студентів, яка була проти. До того ж практично всі підручники були видані російською мовою. Майже всі випускники українських вишів – вихідців з Росії призначались на посади в Україні. А українці в той же час розподілялись по всьому Союзу. Керівники промислових підприємств і міської адміністрації (особи з вищою освітою) спілкувалися з своїми підлеглими звичною їм професійною (російською!) мовою. Кіно, яке у ті часи було "найбільш важливим засобом мистецтва", демонструвалось виключно російською мовою. Навіть знятий у Києві в 60-х роках українською мовою фільм за твором Михайла Старицького "За двома зайцями" був заборонений до показу і вийшов у прокат тільки в російському варіанті, а режиссер і актори надовго потрапили в опалу. Нічого дивного у тому, що в родинах, в яких хоч один з батьків мав вищу освіту, все частіше користувались російською. У другому чи третьому поколінні російська мова в таких родинах ставала "рідною". Такою була і залишається логіка колоніальної політики…).

Коли у 1951 році студенти Харківського університету відмовились складати іспити російською мовою, 800 з них було репресовано, а 33 засуджено до смертної кари і розстріляно.

У 1958 році Пленум ЦК КПРС прийняв спеціальну постанову про переведення ряду українських шкіл на російську мову викладання.

Якщо повсякденні заходи з обмеження прав українців відчутного ефекту не давали, використовувались апробовані ще за часів царату засоби. Так у 1964 році агент КДБ влаштовує пожежу в Центральній Науковій Бібліотеці в Києві. Вогнем було знищено понад 600 тисяч томів важливих українських архівних документів. Подібні пожежі були влаштовані також у відділах україністики ряду бібліотек Академії Наук, у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові…

Майже до самого розпаду Радянського Союзу продовжувалися суди над українськими «інакодумцями» і загадкові вбивства кращих діячів української культури.

Все викладене – лише невелика частка в переліку антиукраїнських заходів в політиці сусідньої "братньої слов'янської" держави…

Українських спеціалістів всесоюзного і вище рівня свого часу переводили у Москву, де їм надавали відповідні посади, розглядаючи їх як своєрідний засіб агітації за доцільність переходу на російську мову. Важко розглядати московську політику «захисту російськомовного населення» в Україні або «російську мову як другу державну» сучасних малоросів інакше як своєрідний (тепер вже духовний) геноцид (генетичне знищення) української нації. Це не тільки спроба поділити Україну навпіл, а й підпорядкування України Росії за допомогою російської мови. Про яку двомовність йдеться, якщо жоден з т.зв. "російськомовних" не збирається вивчати державну українську мову? Без перебільшення можна стверджувати, що мовне питання було не останньою причиною розпаду СРСР. Адже абсолютна більшість колишніх республік негайно затвердила свою національну мову як державну. (До речі, всі світові імперії розпадалися саме через неврегульоване національне, а відтак і мовне, питання).

(Варто детальніше зупинитися на тій "впливовій" частині суспільства, яка причетна до формування державної політики. Мовні проблеми це зовсім не проблеми стосунків російського і українського народів. Пересічний громадянин тієї чи іншої держави – звичайний трудівник. Селянин знає: щоб отримати прибуток, треба зорати землю, засіяти її, доглянути сходи, зібрати і зберегти або продати врожай. Для цього потрібен час і чималі зусилля. Саме ними і визначається вартість врожаю, тобто його трудовий еквівалент. У селян різних країн немає політичних мовних розбіжностей. Те саме можна сказати і про будь-яку іншу галузь матеріального виробництва. При спільній праці (колгоспній чи державній) прибуток може бути більшим. Щоправда потрібні додаткові структури, які б слідкували за трудовим внеском кожного працівника, відраховували б податки, і, зрештою, ділили б прибуток. На такі посади держава підбирає тільки відданих їй людей. Безумовно, знаючи про те, що вони дають змогу приховувати частину прибутку і тим самим збагачуватись. Тому на них найчастіше потрапляли родичі високих посадовців, підлабузники, або ті, хто вміє ділитись незаконно отриманим прибутком, тобто давати хабарі. У Радянському Союзі існувала ціла система відбору чи "перевірки" придатності таких кадрів до виконання ними своїх обов’язків. Так виникла особлива соціальна група, прибутки якої переважали прибутки "князів" чи навіть всієї держави. Вона готова була викласти будь-яку суму грошей, аби зберегти своє панівне становище. Її політикою була вже не державна (соціалістична), а здебільшого замаскована кримінальна. Зайве доводити, що саме вона була основною причиною розпаду СРСР. ("Оточення короля" є фактичним господарем в усіх державах світу і формує внутрішню і зовнішню політику держави. Щоправда приватна власність на засоби виробництва не дозволяє привласнювати державні кошти. Крім того, в цивілізованих країнах прибутки цієї соціальної групи намагаються обмежити законами. В Україні, на жаль, таких законів ще немає, бо прийняти їх мусить саме ця соціальна група).

Зрозуміло, що робочою, а здебільшого і рідною мовою цієї соціальної групи була російська. На неї працювала (і досі працює) вся проімперська інформаційно-пропагандистська система. Завдяки своїм зв’язкам і привласненим мільйонам ці люди зберегли свою впливову позицію і в сучасній Україні. Саме вони продукують мовні проблеми аби ліквідувати незалежність держави, збільшити кількість своїх прихильників, а відтак, і відновити доступ до колективних фінансів...

Чому в Україні, в якій 77,8% громадян є українцями і 67,5% вважають рідною мовою - українську, переважно користуються російською? А тому, що в Україні залишилось мало справжніх професіоналів. Наші професіонали виїхали за кордон, у тому числі і в Росію... Українська діаспора існує в 64 країнах світу. У нас правлять державою, вчать дітей і студентів – бездарі або “п’ята колона”. А їм не до вивчення української культури. В СРСР російська мова вважалася “міжнаціональною”, а українська, як усі неросійські, - “національною”, тобто нижчою за рангом. Прибулі українофоби намагаються все повернути на колишні місця. Двомовність у цивілізованих країнах трактується як обов’язок офіційних осіб володіти і послуговуватись двома мовами, а у нас – як право не знати і не вживати українську. Більшовицька "українізація" була спрямована на виявлення націоналістів і їх знищення. А далі – все по Шульгину: “Хай живе москаль на Україні, а хохол – на Сахаліні”. За останнім переписом в Україні 17,3% становлять росіяни і 4,9% - 132 інші етнічні групи, які зросійщені.

Висновки

Яким чином мова (і культура) першослов'ян, які на початку нашої ери разом із скіфами прийшли у Подніпров'я, згодом досить швидко розповсюдилась по Європі? Це дійсно видається дивним, якщо не брати до уваги менталітет наших попередників, який видається зберігся і до наших днів: бажання свободи, працювати на себе, а не на поневолювачів, любов до прекрасного і вміння творити, прагнення зробити життя своїх нащадків кращим за своє, прагматизм у досягненні мети, терпимість і витривалість, нескоримість і впевненість у своїй правоті... Якщо цього не можна було забезпечити на місці постійного проживання, вони воліли знайти інше, де їм би не заважали жити за своїми принципами і напрацьованими традиціями. "Нашого цвіту сьогодні по всьому світу". Місцеве населення Азії і обох Америк з повагою ставиться до наших емігрантів, переймаючи їхню культуру. Якщо це відбувається і у ХХІ столітті, то що могло завадити аналогічним процесам двадцять століть тому? От так і поширювалась наша мова в Європі.

Народності, які сьогодні розмовляють мовами, подібними до праслов’янської, називають слов'янами. Генетично це можуть бути зовсім різні народності. Привнесена на їх терени слов'янська мова виявилась більш прийнятною. Щоправда, разом з мовою прийшли світоглядні позиції, традиції, звички. Хоча вони і зазнавали певних змін під впливом місцевих умов. Релігія сприяє згуртованості народу, збереженню духовних і культурних традицій, відіграє суттєву роль у зміцненні держави.

Сучасний метод дослідження генофонду нації – аналіз мітохондріальної ДНК та ДНК Y-хромосоми людини. Мітохондріальна ДНК передається по жіночій лінії з покоління в покоління практично без зміни. Y-хромосома є тільки у чоловіків і теж передається без зміни по чоловічій лінії. Всі інші хромосоми "тасуються" природою. Пересічний росіянин – середньої статури, середнього зросту, світлий шатен зі світлими (сірими або голубими) очима. Міфом виявилось те, що білоруси, українці і росіяни "утворюють групу східних слов'ян". Єдиними слов'янами з цієї групи виявились лише білоруси, але вони не "східні слов'яни", а західні, бо вони генетично практично не відрізняються від поляків, дуже далекі від росіян і досить близькі до чехів і словаків. А от фіни виявились до росіян значно ближчими, ніж білоруси. Генетична відстань між росіянами і фінами з Фінляндії складає лише 30 умовних одиниць (близька родинність). А от генетична відстань між росіянами і угро-фінськими народностями (марійцями, вепсами, мордвою і т.ін.), що проживають на території РФ, дорівнює лише 2-3 одиницям. Тобто, вони ідентичні. Вигадка правителями Москви і Російською православною церквою концепції "Святої Руси" була покликана підвищити роль і значення Москви в Орді. Над цим "самовіддано" попрацювали і російські історики. За цим же принципом Москва перестала називати українців і білорусів Руссю і русинами, перехрестивши їх в "окраїнців", малоросів. Вище писалось про те, що свого часу виникло дві Русі під проводом Рюриковичів: слов'янське Велике князівство Литовське, очолюване Великими князями руськими Вітовтом-Юрієм і Ягайлом-Яковом, які від народження були православними і Рюриковичами; єдиною мовою в країні була руська (слов'янська, українська), і фінське Московське князівство, яке начебто мало відношення до Київської Русі і київської віри, з примусово поширюваною церковно-слов'янською мовою.

Головною частиною етносу білорусів і поляків є слов'янізовані західні балти, а зовсім не слов'яни. Але їхній генетичний "паспорт" настільки близький до слов'янського, що відмінностей між слов'янами, прусами, мазурами, дайнова, ятвягами і ін. знайти майже не можливо.

Чехи і словаки не мають такої близькості до балтів. В українців ця генетична відмінність ще більша. Корінне населення України, включаючи й західні її райони, це зовсім окремий етнос. Наприклад, генетична відстань між українцями Львова і татарами складає лише 10 умовних одиниць. Така близька родинність навіть західних українців з татарами пояснюється, можливо, сарматським корінням стародавнього населення Київської Руси. Певна слов'янська складова у крові західних українців звичайно є, вони значно ближчі до слов'ян ніж росіяни. Але це все одно не слов'яни, а сармати. Антропологічно їм властиві широкі щелепи, темне волосся, карі очі і темні (а не рожеві, як у європеоїдів) соски.

Що саме в генофонді тієї чи іншої нації є причиною негативного сприйняття іншої вимагає додаткового дослідження, але сам факт наявності такого явища не викликає сумнівів. Безумовно, що це пов’язано з різними природними умовами життя, з світоглядними позиціями, традиціями, звичаями, релігією, політикою... Звичайно, підвищення освіченості і культури суспільства знижують прояви ксенофобії. Але історичне минуле має глибоке, у тому числі і генетичне, коріння, подолати яке не просто.

Політика - це відстоювання чи втілення інтересів впливової соціальної групи. Найвпливовіша в суспільстві група визначає і політику держави. Щоправда, для цього треба заручитись підтримкою більшості населення, яке лідери вважають інструментом досягнення своїх інтересів, застосовуючи для цього весь арсенал засобів держави: підкуп, пропаганду, обіцянки, примус... Зрештою, політика була причиною війн, які супроводжують людство майже з самого початку його існування. На перших етапах цивілізації основною метою політики була територія: пасовиська для худоби, земля для посівів, угіддя для мисливства. На наступному етапі метою стали люди: раби, кріпаки, майстри і просто як товар, який можна продати на невільницьких ринках. На третьому – сировина і ринки збуту. За останні 100-150 років людство вже якось призвичаїлось до цього. А от політику однієї з провідних слов'янських держав, якою вважає себе Росія, а саме знищення спорідненої слов'янської культури, зокрема мови – зрозуміти важко. Ця політика триває вже майже тисячу років, з самого утворення Ростово-Суздальського князівства, тобто, фактично є основою державної політики! Явище в світовій історії надзвичайне.

Нещодавно у Франції за допомогою комп'ютеризації було підтверджено, що українська мова є однією з найстаріших слов'янських мов і однією з найкращих світових. Мудра Японія, яка після Другої світової війни, будучи переможеною, всі зусилля й фонди надала освіті і за кілька десятиріч стала однієї з найрозвиненіших держав, довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, запровадила її вивчення в Токійському університеті...