Врадіївський синдром: чи змінить щось відставка Захарченка?

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, «Аратта-Україна», головред 

Звіряче зґвалтування міліціонерами жінки у смт. Врадіївка стало тією останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння людей. Не тільки в окремо взятому населеному пункті, а й по всій Україні.

Бо цей страшний випадок, як показує життя – не можна вважати чимось виключним навіть для окремо взятої Врадіївки. Хоча там, як виявилося, були щонайменше три подібних зґвалтування, але постраждалі загинули, злочинці – не знайдені, а відтак, можна вважати ці попередні злочини не розкритими. І якби населення не повстало проти «перевертнів», можна з впевненістю стверджувати, що й цей злочин «благополучно прикрили», або перевели у категорію «висяків», як попередні. Про що матеріально засвідчило підроблення зведення про скоєні злочини, яке подається у МВС, а звідти вищому керівництву держави. Більш того, тільки випадковий збіг обставин висвітлив ще одну «деталь» системи: виявляється обдурити Президента України може будь-який начальник сільського райвідділку, що, в свою чергу ставить величезний знак питання під достовірністю офіційної звітності МВС щодо стану злочинності в державі.

Врадіївський прецедент оголив ще одну соціально небезпечну ваду системи правоохоронних органів: кругову поруку, засновану на родинних зв’язках. Двоє із підозрюваних у звірячому злочині «перевертнів» були у родинних зв’язках з високим керівництвом МВС і прокуратури Миколаївської області. Це в чергове дозволяє припускати, що наявність такого зв’язку створювало мотивацію до службових зловживань кримінального характеру. А от чи дізнається громадськість про них – це питання. Такий висновок можна зробити хоча б тому, що начальник обласного управління МВС поплатився лише посадою, а врадіївський прокурор, який мав контролювати додержання букви закону під час слідства – навіть не звільнений з прокуратури, а переведений на нижчу посаду в інший район тієї ж області. Хоча логічно, якби влада мала дійсне бажання навести лад у регіоні – то щодо всіх причетних до «прикриття» цього злочину була б проведена найприскіпливіша перевірка зподальшою публічною правовою оцінкою її результатів. І не тільки щодо них, а й всього особового складу МВС і прокуратури області. Хіба не так? Але насправді було проведено формальну переатестацію особового складу, у підсумку якої троє міліціонерів були звільнені.

У Врадіївці під час «розкриття» попереднього звірячого зґвалтування і вбивства неповнолітньої дівчини було «вибито» зізнання в 11(!) селян, при цьому троє не витримали тортур і покінчили життя самогубством. Та за результатами перевірок ми так і не дізналися, чи виявлені і притягнуті до відповідальності ті слідчі, які застосовували тортури до підозрюваних. Наголошуємо, Врадіївка не виключення. Якщо проаналізувати стрічку новин про скоєння працівниками міліції кримінальних злочинів щодо громадян, зокрема, застосування тортур до затриманих, підозрюваних і навіть свідків, то побачимо, що в кожному регіоні надбанням громадськості за рік стає щонайменше один такий випадок. А скільки не стає і «вмирає» за стінами райвідділків? При тому, попри кримінальні покарання винуватців, практика тортур і мордування громадян у відділеннях міліції не припиняється.

Всі ці факти свідчать про те, що громіздка система МВС слабо керована, а особовий склад – не контрольований. Або система кругової поруки перетворила всю систему у соціально небезпечне озброєне і захищене законом утворення.

Це наочно підтверджує випадок з ринком «Шлях» у Святошинському районі Києва, який трапився влітку практично одразу після врадіївського зґвалтування. За офіційною версією столичної міліції конфлікт між підприємцями і міліціонерами стався через те, що вони нібито намагалися припинити незаконну торгівлю. І дійсно, за твердженням керівництва РДА Святошинського району столиці на ринок «Шлях» не існує жодних дозвільних документів. Але, між тим, кияни можуть підтвердити, що цей «стихійний» ринок існує далеко не перший рік. Більш того, підприємці, які там торгують, стверджують, що в цього ринку є «власники», тобто конкретні особи, імена яких чомусь ніхто не намагається встановити і оприлюднити. Ті ж підприємці розповідають, що цей «стихійний» ринок щонайменше один раз вже перепродали. Та й торгівельні місця на цьому ринку аж ніяк не схожі на місце «стихійної» торгівлі. Виникає питання: де ж були прокуратура і міліція Святошинського району всі ці роки? Чи насправді міліціонери під час конфлікту припиняли незаконну торгівлю чи займалися чимось «іншим»? Хто «кришує» цей нелегальний ринок? На жаль відповідей на ці питання ми так і не почули ні від керівництва столичного Главку, ні прокуратури. Напевно й не почуємо. Натоміть міліція активно займалася притягненням до відповідальності осіб, які, під час стихійної акції протесту брали участь у зіткненнях біля Святошинського райвідділку…

Тортури – історична традиція більшовицьких «правоохоронців»

За 22 роки існування української держави правоохоронна система фактично не зазнала змін і залишається у тому вигляді, в якому її створила комуністична тоталітарна влада. І на жаль, за минулі роки ні у законодавців, ні у президентів не виникало питання: на скільки ця система відповідає реаліям демократичної держави, якою декларує себе Україна.

Щоб переконатися в тому, що ця система не дієздатна в умовах демократичного суспільства, достатньо звернутися до її історії.

Як відомо Російська імперія, до складу якої входила територія сучасної України, на момент більшовицького заколоту, мала одну з прогресивних, на той момент, правоохоронну систему. Тобто, було дієздатне незалежне правосуддя, яке здійснювалося судом присяжних. Діяв інститут незалежної адвокатури. Поліція була абсолютно аполітичною і чітко, в межах чинного закону, виконувала природні функції охорони громадського порядку та боротьби з криміналітетом. Щоправда у структурі поліційного департаменту був окремий підрозділ, який протидіяв екстремістським політичним організаціям, зокрема, більшовицькій партії, терористичному крилу лівих есерів та анархістів. Решта політичних партій, які не використовували у своїй політичній діяльності терористичних методів, діяли легально й без жодних утисків з боку монархічної влади.

Цілком логічно, що якби більшовики, захопивши владу, були зацікавлені у правопорядку, то напевно б використали для реалізації цієї мети вже існуючу правоохоронну систему. Однак, першими жертвами більшовицьких репресій стали саме поліцейські, судді, адвокати. Нова влада створила «робітничо-селянську» міліцію, призначення якої було не тільки боротьба з бандитизмом, а й з ворогами «трудового народу».

Міліція УРСР була утворена 14 вересня 1920 р. Відповідно до Положення, ухваленого РНК, як озброєному виконавчому органові, робітничо-селянській міліції присвоювався статус збройних частин особливого призначення з усіма їхніми правами і обов’язками.

Тобто, укомплектована на добровільних засадах людьми, які, як правило, не мали жодної уяви про основи права, наділені надзвичайними правами, міліцейські формування брали активну участь у експроприаціях «класових ворогів», реквізиціях продовольства у селян тощо. У 20-ті і 30-ті роки міліцейські підрозділи використовувалися в якості каральних для придушення селянських повстань проти більшовиків. Тобто, міліція від самого початку свого існування виконувала функцію політичного карального органу, для якого забезпечення правопорядку було лише одним й при тому, не головним завданням.

На початку 30х років сталінська компартія розпочала примусову колективізацію. Як відомо, конфіскації приватного майна селян, масове «розкуркулювання» викликало цілком адекватну реакцію громадян. Активний спротив колективізації, спричинений тотальним пограбуванням найпродуктивнішого прошарку селянства, подекуди переростав стихійні збройні повстання в Україні, на Дону, Кубані, чорноземних регіонах Росії тощо. На забезпечення примусової колективізації та придушення селянських бунтів були кинуті міліція і чекісти. Масштаби селянського спротиву були настільки масовими, що комуністична влада, попри вимоги Конституції та кримінального права впровадила позасудовий каральний орган – трійки. Трійки поділялися на загальні і міліцейські. Загальні трійки розглядали матеріали спрощеного слідства зі звинувачення в антидержавних злочинах: диверсіях, шпигунстві, насильницькому зазіханні на державний устрій тощо. Міліцейські трійки розглядали матеріали слідства за спрощеною процедурою за кримінальними злочинами: бандитизм(селянські бунти кваліфікувалися саме так), шкідництво, крадіжки колгоспного і державного майна, ухилення від сплати податків тощо. Міліцейські трійки розглядали більше третини всіх кримінальних справ.

Після ухвали 7.08.32 р. постанови РНК СРСР та ЦИК «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації та посилення громадської (соціалістичної) власності» крадії, незалежно від суми вкраденого, прирівнювалися до ворогів народу. Слід відзначити, що саме відповідно до цієї постанови міліцейські трійки притягали до кримінальної відповідальності селян за «крадіжки» на колгоспних ланах та приховування продуктів харчування під час Голодомору 1933 р.

Окрім того саме міліція здійснювала виконання паспортного режиму на території СРСР. Як відомо, селянам паспорти не видавалися, отже, під час Голодомору селяни, які намагалися врятуватися, покидаючи села, потрапляли у «порушники паспортного режиму» і, відповідно, притягалися до відповідальності або примусово поверталися додому на повільну мученицьку смерть.

Втім, наразі немає потреби в черговий раз описувати подробиці діяльності ОГПУ чи НКВД, куди відносилася й міліція – вони нині достатньо відомі кожному громадянину. Лише зазначимо, що з 1934 р., тобто з моменту створення Особливої наради НКВД, процес слідчих дій остаточно вийшов за межі легального права і здійснювався у відповідності до таємних наказів і розпоряджень. Зокрема, це стосувалося фактичного позбавлення «підозрюваних» права на адвокатську допомогу у позасудових органах, рішення яких не підлягали оскарженню. Окремо зазначимо, що тортури і мордування затриманих і підозрюваних тоді були звичайною практикою, дозволеною чинною нормативною базою.

Відтоді традиція непублічності, продукування відомчих підзаконних таємних нормативних актів стало традицією МВС, яка у заповідній недоторканості зберігається у демократичній Україні.

18 березня 1946 р. за рішенням Верховної Ради СРСР НКВД був перетворений в МВС СРСР. Аналогічні зміни були проведені і в союзних республіках СРСР. Функціональні обов’язки і права працівника міліції закріплялись в Дисциплінарному статуті, який був введений в дію 7 липня 1948 р. і відміняв Дисциплінарний статут від 22 липня 1931 р.

Формально, після смерті Сталіна методи «фізичного впливу» на підозрюваних було заборонено, але практика застосування тортур – залишилася.

Чому в СРСР міліція застосовувала тортури?

Система партійного керівництва радянськими правоохоронними органами зокрема прокуратурою, міліцією і судами спричиняла втручання некомпетентних партійних функціонерів у специфічні процедури кримінального слідства і судового процесу. Зокрема, не останню роль у «стимуляції» тортур до підозрюваних мали так звані показники розкриття злочинів. Загальновідомо, що саме вище партійне керівництво у 30-ті роки «спускало на місця» так звані ліміти, тобто «планову» кількість репресованих і за якими статтями. У постсталінські часи навпаки, керівні партійні органи вимагали статистичного зниження злочинних проявів і зростання відсотку розкриття злочинів. Оскільки всі начальники структурних підрозділів міліції і прокуратури обов’язково були членами КПРС, у випадках так званої «неблагополучної» статистики або резонансних злочинів, відповідний керівник заслуховувався керівним партійним органом від райкому до обласного рівня, а іноді й вище. При чому, нагадаємо, люди, які виносили оцінку конкретних оперативно-слідчих дій мали про них, як правило, приблизну уяву. Отже, аби не отримати стягнення, яке означало, щонайменше, пониження на посаді, керівник правоохоронного органу фактично примушувався діяти у незаконний спосіб, втручаючись у дії співробітників, які формально, за чинними нормами КПК мали б керуватися у слідчих діях законом, а не вказівками керівництва.

Другою причиною тортур, як протизаконного здобуття доказів у кримінальному процесі, було жебрацьке фінансування самих правоохоронних органів. Оперативно-слідчим працівникам не вистачало не тільки специфічних засобів фіксації доказів на місці скоєння злочинів, а й транспорту, аби вчасно туди дістатися. Так, поширеною практикою радянських часів були рішення місцевих виконкомів про виділення автотранспорту для чергувань у місцеві відділи міліції і прокуратури. Як правило – приїжджали вантажівки, не пристосовані для перевезення людей. А пересувні криміналістичні лабораторії виїжджали тільки на тяжкі злочини й те, далеко не завжди. Складні експертизи мали змогу робити тільки республіканські криміналістичні лабораторії, дістатися до яких слідчий районного підрозділу практично не мав змоги, а якщо й траплялося таке диво – був змушений чекати результату місяцями, при тому, що термін слідчих дій чітко регламентувався КПК. Отже, очевидно, що таке матеріально-технічне забезпечення по-перше, спричиняло втрату або формування слабкої бази матеріальних доказів; по-друге, стимулювало оперативно-слідчих працівників до здобуття доказів у справі у незаконний спосіб. Саме тому визнання провини підозрюваним, обвинувачення, яке базується саме на показах підозрюваного, часто-густо «підтверджених» псевдосвідками, стали традиційними для радянської правоохоронної системи.

Третьою причиною був низький професійний рівень самих слідчо-оперативних кадрів. Власне кажучи, в міліції працювали на оперативній роботі і вчителі, і агрономи, і інженери тощо. Як правило, ці люди потрапляли на посади за так званими партійними мобілізаціями, після «прискорених» курсів перепідготовки. А якщо взяти, наприклад, освітній рівень кадрів МВС у 50-ті-60-ті роки, то менше половини особового складу оперативних і слідчих підрозділів мали закінчену юридичну освіту. У 70-ті роки цей показник покращився, але при формальній наявності диплому, якість набутих знань залишалася низькою, зокрема через корупцію викладацьких кадрів спеціальних учбових закладів.

Вся ця система з її «хронічними хворобами» не тільки дісталася у спадок Україні, а й поступово деградує, через фактичну відсутність системних реформ.

Чи можна змінити ситуацію, відправивши міністра у відставку?

2 жовтня стартує друга «Врадіївська хода». Як повідомили журналістів організатори акції, головними вимогами протестувальників залишаються: відставка Міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка та люстрація особового складу МВС. За словами організаторів, «Врадіївська хода» вирушить до Києва з 12 обласних центрів.

Слід зазначити, що перша «Врадіївська хода», яка відбулася влітку, не мала й не могла мати якогось відчутного ефекту. Хіба що, як піар певних політичних сил та окремих політків. І ось чому.

Насамперед тому, що тортури і службовий підлог підчас слідства – ніколи не були і не є суто українськими явищами. Це – спадкові «хвороби» совкової «правоохоронної» системи. Чи можна їх позбутися, звільнивши Міністра та провівши люстрацію особового складу? Очевидно, що ні. Оскільки сама система політичної поліції, якщо її надалі залишати у тому стані, в якому вона є, буде продукувати ті ж самі злочинні прояви, оскільки в ній закладено протиправну мотивацію.

До речі, якщо спитати екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, чи були факти тортур і службового підлогу у кримінальних справах, коли він був на чолі поліційного відомства, то ми отримаємо ствердну відповідь. Хоча він і його команда з цими явищами нещадно боролися. Тим не менше – суттєвих змін не відбулося. Саме тому і Луценко, і його однодумці вважають, що систему правоохоронних органів треба докорінно реформувати.

І в цьому процесі в першу чергу треба вирішити, а чи потрібно демократичній Україні поліцейське міністерство, як таке? Потрібно, окрім цього чітко визначити, які функції має виконувати поліція. Якщо подивитися на європейські країни, то головне завдання поліційних підрозділів – охорона громадського порядку та здійснення фіксації речових доказів і первинне розслідування очевидних злочинів. Більш складні розслідування має здійснювати спеціалізований слідчий орган, який не є у підпорядкуванні місцевої і регіональної влад. Отже, виходячи з такої концептуальної побудови – просто немає потреби у поліційному міністерстві, а найбільш оптимально – поліційні структури мають бути регіональними і населених пунктів. При тому, найефективніший громадський контроль за ними може забезпечити введення інституту шерифа, тобто поліційного начальника, який обирається з числа поліцейських таємним голосуванням населення території, яка є юрисдикцією цього поліційного підрозділу.

По-друге, оскілки чинним КПК передбачено публічне судове слідство, то, цілком логічно, що немає нагальної потреби в досудовому слідстві. Натомість, для встановлення особи підозрюваного і фіксації доказів у справі, цілком достатньо досудового розслідування. Саме воно, залежно від складності і соціальної небезпеки злочину має здійснюватися або поліцейськими детективами, або агентами спеціалізованого органу розслідувань.

Власне, дискусія про створення Національного бюро розслідувань ведеться вже більше десяти років. Навіть було розроблено декілька законопроектів. Але, на жаль, жоден не дійшов до депутатської зали на перше читання. Напевно тому, що совкова система охорони права чиновника політичною поліцією – влаштовувала всіх: і народних обранців, і Президента. Та й, напевно, більшість громадян. Бо наразі всі протестні акції зводяться лише до вимог усунення наслідків, і аж ніяк не на усунення причин.