Чистота до шлюбу або Дівоча цнота як культурний феномен

У далекому минулому українці – як юнаки, так і дівчата – приходили до побирання неторканими. Дошлюбний живаскус піддавався категоричному осуду.

«Вчора дала, бо хотіла,
Тепер плачу, що не ціла.»

Батьки пильнували за тим, щоб їхні діти “не задали родоньку сорому”, щоб до певного строку “козаченькова пшениченька не зійшла” та щоб до весілля “не учинив воробей на припічку жнива”. На них лежала відповідальність за недодержання дочкою дівочої чести.

Якщо донька виявлялася “нечесною”, “безпонеділковою”; якщо у молодої була порушена цнотливість ще до шлюбу, якщо вона:

Ізгубила свій віночок
Під явором зелененьким
З козаченьком молоденьким,

то: “Одягайте, тато, солом’яний хомут неслави, а ви, мамо, надівайте на голову решето на доччинім “негарнім весіллі”; усе весільне жіноцтво, б’ючи палицями у драні відра, співатиме вам сороміцьких пісень:

А в синім городі
Ні дощу, ні погоди;
Зацвіла біла рожа,
Да ні на що не гожа.
Як мати, так дочка,
Як дірява бочка.

“Нечесну” дівку тяжко карали - її силоміць остригали. Така дівчина звалася “стрига”. Іменували таких дівчат ще й “нересниця” – недоросла розпусниця. Зберігся вислів про таку дівчину, провину якої в минулому засуджувала ціла громада і яка, як правило, вже не виходила заміж: “Хотіла конець – утратила вінець”.

Тяжко-важко було дівчині пережити відверту ворожість рідні й “лихих сусідів”:

Ой, Боже ж мій, що ж я наробила:
Дівування своє навіки згубила,
Своїй неньці сраму наробила.
Піду між дівчата – з вулиці зганяють,
Піду між жінками – капур одягають,
Тепер же я не жінка, не дівка,
Тепер же я людська поговірка.

Та проблема залишалася на ранимій дівочій душі незагойним рубцем. Тому й не дивно, що кожна дівчина намагалася до заміжжя лишитися правичкою (незайманою), “нещипаною рожею”, доглядіти цноти, “доходити вінка” (рутвяний вінок був символом цноти.

Дівчина зберігала вінчальний вінок до самої смерті. Його зашивали у подушку і ставили їй в труну під голову.

Дівоча цнота як культурний феномен

Звичаєве право українців засуджувало свободу статевих взаємин. Недодержання певних норм зустрічало осуд з боку громади та родичів, який особливо суворо виявлявся при порушенні дівочої честі. Таких дівчат навіть били шнурами від дзвонів, намочених перед тим в соляній ропі. В Українських Карпатах, наприклад, ще на початку ХХ ст. можна було спостерігати суворий звичай "на горло" – фізичної розплати за перелюбство дівчат та парубків.

Особливо ж негативно сприймалося народження позашлюбної дитини, неслава падала не лише на дівчину, її матір та родину, а й на усе село. Вважалось, що за цей гріх його мешканці будуть покарані неврожаєм або мором. Отже, село намагалось позбавитись дівчини та її дитини.

Такі норми моралі були досить поширеними на Україні до ХVІІІ ст. Але згодом, як зазначав І.Франко, "погляди народу на вади дівочого серця стали більш сприятливими". Справа в тому, що, як правило, спостерігався збіг любовних і шлюбних прагнень молоді: залицяння майже завжди було орієнтоване на укладання шлюбу. Відтак той, хто обрав собі суджену, сам мав оберігати її честь. За цим, до речі, й суворо слідкувала громада.

Ось така мораль і відбилася у весільному обряді комори, де відбувалася перша таємнича шлюбна ніч. Уранці родичі молодого виносили з темної комори надвір шлюбну сорочку молодої. Якщо її квітчає знак дівочої цноти, то це є свідчення чесноти молодої й чоловічої міці молодого. А якщо дівчина виявляється нечесною, то це ганьбить увесь її рід.

В центральних районах, наприклад, де егалітаризація (вирівнювання) шлюбно-сімейних взаємин була більш відчутною, демонстрація цнотливості нареченої мала скоріше символічний характер: молодій на знак її вірності чіпляли до головного убору червону квітку, весільним гостям подавали підфарбовану горілку.

Архаїчним довгий час залишався обряд комори на Поліссі, зокрема, Волинському. Там випробування на цнотливість проходили обоє молодих. Після шлюбної ночі їх зустрічала мати, ставлячи перед ними діжу з хлібом. Якщо наречені вважали себе "чесними", вони мусили вклонитися діжі й доторкнутися до неї правою ногою. В разі "нечесності" когось з молодих влаштовували висміювання їхніх батьків: на них одягали солом’яні хомути, били посуд в їхньому домі, співали "сороміцьких" пісень. На середній Наддніпрянщині в такому разі обходилися вивішуванням на комині спеціального знака.

Демонстрацією відповідної атрибутики обмежувалися і на Закарпатті. Але найчастіше там і цього не робили, підкреслюючи тим самим свободу поглядів на статеві взаємини молоді. Разом з тим саме в Карпатському регіоні майже до ХХ ст. зберігалися найдавніші східнослов’янські звичаї шлюбної ночі, зокрема такий, коли молодим стелили постіль у клуні на житніх необмолочених снопах, а в узголов’ї клали паристий короваєць. Взагалі за давньослов’янськими звичаями вважалося, що хліб освячує шлюбні узи. Тому молодим, що відправлялися до комори, обов’язково давали короваєць.

У XVII столітті, французький мандрівник і етнограф Г.Л. де Боплан досить детально описує мало не прилюдну дефлорацію як кульмінаційний момент українського весілля.

"Коли підходить час класти наречену на шлюбне ложе, жінки, родички нареченого, забирають її і відводять до покою, де роздягають догола і докладно оглядають її з усіх боків, заглядаючи навіть за вуха, у волосся, між пальцями ніг та інших частин тіла, щоб переконатися, чи ніде немає захованої крові, шпильки або шматини, просоченої якою-небудь червоною рідиною. Якби щось подібне знайшлося, весілля порушилося б і зчинилося б велике замішання. Коли нічого не знаходять, на наречену одягають гарну бавовняну, зовсім білу нову сорочку, потім кладуть її у постіль між двома простирадлами і приводять потайки нареченого, щоб ліг разом з нею. Коли молоді опиняться разом, закривають завісу, а тим часом більшість присутніх на весіллі приходить до покою з сопілкою. Чоловіки танцюють з чаркою в руках, жінки підскакують і плещуть в долоні, аж поки шлюбний союз не звершиться. Коли під час щасливого поєднання наречена подасть якийсь знак втіхи, усі присутні одразу ж починають підскакувати і, плещучи в долоні, зчиняють веселий галас. Родичі нареченого, не відходячи, стоять на сторожі коло ліжка, прислухаючись, що там відбувається, чекаючи, щоб відслонити завісу, коли фарс буде закінчено. Тоді подають нову білу сорочку, а якщо на знятій з неї знаходять сліди невинності, наповнюють увесь дім гучними криками радості і вдоволення, і вся рідня їх підтримує. Потім наречену одягають і зачісують так, як водиться серед жінок, до числа котрих вона приймається, тобто покривають їй голову, що дозволяється лише після набуття становища заміжньої жінки. Дівчата ж ніколи не носять іншого убору, окрім власного волосся, і вважали б це для себе ганьбою.

Наступного дня грають ще один не менш кумедний фарс, що повинен видатися неймовірним тому, хто цього ніколи не бачив. Робиться це так: в обидва рукави сорочки просовують палицю, сорочку вивертають навиворіт і носять наче знамено вулицями міста з великою урочистістю, ніби це прапор з почесними слідами битви, аби весь народ переконався у невинності молодої і чоловічій силі її мужа. Усі весільні гості ходять слідом з музикою, співаючи і танцюючи ще завзятіше, ніж досі. У цій процесії кожен з юнаків веде під руку одну з присутніх на весіллі дівчат, обходячи місто. Увесь люд збігається на цей галас і проводжає їх, аж доки вони не підійдуть до хати молодого.

Якщо ж, навпаки, слідів честі нареченої не виявиться, кожен кидає чарку об землю, жінки перестають співати, свято розладнується, а родичі дівчини збентежені і знеславлені. Словом, весілля припиняється. Потім гості чинять у домі тисячі збитків: дірявлять горщики, що служили для приготування м’яса, надбивають глиняні кубки, з яких пили. На шию матері нареченої натягають кінський хомут, садять її на почесному місці і співають їй грубі сороміцькі пісні, подаючи пити в одному з надбитих кубків та всіляко дорікаючи, що мало дбала про збереження честі дочки. Нарешті, висловивши усі ганебні образи, які тільки їм спали на думку, вони розходяться по хатам з відчуттям сорому за такий прикрий випадок. Зокрема, родичі молодої деякий час сидять вдома, немов ховаючись і не виходячи на люди через збентеження, якого завдала їм ця неприємна подія. Що ж до молодого, то він вирішує сам, чи залишити її, чи ні, але якщо відважиться на це, мусить бути готовим перенести всі образи, які йому з цього приводу робитимуть".

За твердженням П.Чубинського, молодий не сміє докінчити акт, а мусить обмежитись самою дефлорацією; зі свого боку молода, яку навчили свахи, відштовхує його зараз же після першого зближення. А наколи молодий з тої чи іншої причини не годен до чину, якого від нього вимагають, причину його несили звичайно вбачають у браку поваги до певних звичаїв та до певних заходів остороги, що їх завше треба вжити; йому, наприклад, категорично заборонено оглядатись назад, як тільки він прийшов додому, особливо, коли ведуть його у комору. Так само це може бути пояснене чарами, що до них спричинилась сама молода, а то, може, до справи вмішався і якийсь ворог, встромивши десь голку чи зав’язавши вузлика. В першому випадку молодий має розірвати сорочку своєї жінки, щоб знищити силу чарів; у другому випадку шукають причину лиха і, коли знайдуть щось підозріле, кажуть: "От якийсь дідько з пекла кепкує з нас !". Але коли нічого довести не можна, обвинувачують молодого і навіть б’ють його. Тоді перша сваха бере молодого за руку, веде його у двір та примушує витягати всі цвяхи, які трапляються по дорозі: в дверях, у колесах тощо, аж поки він не відчує, що йому стало ліпше. Але коли молодий, після всіх заходів, все-таки не годен виконати своєї функції, цебто зробити калину, то його заступає дружко. Однак у деяких місцевостях дефлорацію, яка будь-що мусить відбутись, і то в саме цей момент весілля, робить сама молода або свахи, що просто проривають гимен пальцями.

Наведені факти достатньо доводять, що огляд одежі молодої (так само як і молодого) народний звичай вважає не тільки заходом, щоб запобігти хитрощам молодої, якій іноді треба сховати свій гріх, але й істотною осторогою для самого молодого проти чарів, що в різних формах можуть чинити на нього. Звичайно, дівчатам приходиться хитрувати: вони вміють, наприклад, заховати трохи пір’я, вискубленого з молодої птиці, бо в такому пір’ї тримається трохи крові, і т.ін.

Із записів Ф.Вовка також дізнаємося, що в деяких регіонах молодим перед обрядом комори рекомендували не примушувати гостей дуже довго на них чекати. Цю пораду давали тому, що, згідно з народним розумінням, головна мета перебування молодих у коморі – це негайна дефлорація молодої та повідомлення про цей факт усіх присутніх на весіллі.

"Іноді це все трохи затягується, коли молодий не виявить досить енергії для досягнення головної мети обряду. Тоді старший боярин та дружки виводять його з комори, ходять з ним по цілому дворі, відчиняють всі зачинені двері, відсувають всі засувки, розв’язують всі вузлики, де б вони не були, тощо, а коли й це не помагає, то молодого заступає старший боярин або дефлорацію проводять штучним способом".

В одній з пісень, що її звичайно співають при цій нагоді, налякана дівчина скаржиться матері, що її ведуть до комори, що молодий намагається доконати на ній певний акт:

"Ой, мамцю, мамцю,
До комори ведуть!"

– Цить, доню,
Тобі меду дадуть!

"Ой, мамцю, козак
На мене лізе !"

– Цить, доню,
Він тебе не заріже !

"Ой, мамцю, вже й ножик виймає!"…
– Цить, доню, він боже думає.

Минала червона ніч – “минаються й дівочі смішки”. Бо здає “княгиня” своє дівування, щоб піти в жіночому роді:

Зробили ж ми діло,
Аж нам чоло впріло:
З коржа паляницю,
З дівки молодицю.

Так починалася «перезва» – перший день після “калинової ночі”, серія ритуальних дійств, пов’язаних з переходом з одної оселі до другої, що супроводжувалась загальним гулянням, сміхом і музикою.

Молодята, відсвяткувавши справжню учту жаги, прекрасну млістю першого поєднання, з’являлися між люди. Раділо весілля, і “всенький рід веселився”.

Зраділі батьки, поздоровляючи молодих, бажали:

Да нехай живуть і любляться,
Як голуб’ята ті кубляться,
Куди повернуться – поцілуються.

Усі патріархальні суспільства оточували цноту (як і позбавлення цноти) витонченими ритуалами та заборонами. Проблема цноти цікава з огляду на свою неоднозначність. З одного боку, цнота асоціюється з якимсь загадковим добром, бо вона свідчить, що власність отримана недоторканою. З іншого боку – це якесь незбагненне зло, що лякає своєю інакшістю й пов’язане з надприродною силою крові. Акт дефлорації вважають за такий небезпечний, що в багатьох архаїчних культурах наречений власник охоче передає почесний обов’язок зламати печать на своєму новому набуткові сильнішому й досвідченішому колезі, спроможному нейтралізувати пов’язаний з ним ризик. Марко Поло, згадуючи про тібетців, запевняв, що жоден з них не хотів брати шлюб з невинною дівчиною. Інколи цю відмову тлумачили в такий спосіб: чоловік не хоче дружини, котра до цього не збуджувала чоловічої хоті. Арабський географ Ель Бекрі, розповідаючи про слов’ян, свідчив: «Якщо чоловік одружується й виявляє, що його дружина – незаймана, він докоряє їй: Якби ти була чогось варта, чоловіки кохали б тебе, й один з них позбавив би тебе цноти. Потім він проганяв її й розлучувався з нею.»

Дефлорація сприймається чоловіком як найбільша небезпека. Як показує Фройд у “Табу незайманості”, чоловік особливо боїться цього акту. Страх перед дефлорацією, на думку психоаналітиків, народжений страхом перед інакшою сексуальністю жінки. Дівоча цнота, якої чоловік то страхається, то жадає або навіть вимагає, уявляється найвикінченішою формою жіночої таємниці. Вона водночас і бентежить, і зачаровує. Втім дефлорація – досить складна й не завжди приємна процедура. Багато народів вважають її тяжкою як для жінки, так і для чоловіка. У деяких суспільствах її замінюють спеціальною хірургічною операцією. У японців, уйгурів, жителів Камбоджі, Індонезії, Філіппін та ін. існував звичай ритуальної дефлорації дівчат жерцями. Це мало здійснюватися обов’язково в певному віці й передувати вступові дівчини в шлюб, інакше вона та її батьки вважалися зганьбленими.

Згромаджена сила релігії і традицій щодо питання про дівочу незайманість досить велика і в сучасному суспільстві і має значні психологічні наслідки. Результати опитування 10 000 осіб із 37 культур, проведеного американськими психологами у 1989 році, засвідчили, що у 23 культурах чоловіки оцінювали незайманість більш високо, аніж жінки. Через культ цнотливості жінці ще досі відмовляють у сексуальній свободі та праві біологічного контролю над своїм тілом.

У 2006 році британський медичний журнал “The Lancet” проаналізував дані з 59 країн світу щодо збереження цноти серед юнаків і дівчат. Експерти встановили, що майже всюди, перший сексуальний досвід і чоловіки, і жінки набувають у віці 15-19 років, причому жінки небагато раніше, ніж чоловіки, особливо в країнах, що розвиваються. Тобто перший статевий контакт відбувається в такому ж віці, як і 10 років тому. Однак є значні коливання по країнах. У Великобританії, наприклад, чоловіки і жінки втрачають невинність у віці 16,5 і 17,5 років відповідно. Для порівняння, в Індонезії – у 24,5 і 18,5 років відповідно.

Джерела: Микола Махній «ЕТНОСЕКСОЛОГІЯ: ЕРОС І КУЛЬТУРА» та «Спадщина предків»

18 квітня 2024, четвер

utmx_section("Headline")Чистота до шлюбу або Дівоча цнота як культурний феномен

Чистота до шлюбу або Дівоча цнота як культурний феномен