- першою Українською конституцією вважається документ «Пакти і Конституція прав і вольностей запорозького війська», складений гетьманом Пилипом Орликом у 1710 році. Історики мають різні думки щодо того, чи був цей документ Конституцією у сучасному розумінні цього слова або прогресивним твором, який випередив свій час, адже перші Конституції в Європі і США з’явилися лише за сімдесят років потому. Реальної сили Конституція Пилипа Орлика так і не набула, оскільки складалася вона на чужині та її укладачі не мали змоги повернутися в країну. Але в історії вона залишилася як оригінальна правова пам’ятка, яка вперше в Європі обгрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки.
Весілля - це і магія, і святощі, що вберігають нашу ідентичність, роблять нас незнищенним народом
Багатьом нашим сучасникам, невтямки, що дотримуватися весільного ритуалу куди важливіше, ніж отримати штамп у паспорті. Ритуали магічно поєднують молодих на довге й щасливе життя, а про штамп ми всі знаємо: він стає (чи не стає) при нагоді, якщо потрібно ділити майно чи дітей, народжених у тому шлюбі.
Знавця народного звичаю Олександра Фисуна понад двадцять разів запрошували виконати місію весільного старости. В одну річку, в тім числі й річку життя, двічі не увійдеш. Проте дуже шкода, що за водою спливають в непам’ять (забуваються) величні ритуали народного українського весілля.
Ще якихось двадцять-тридцять років тому старші люди молодих називали князем та княгинею. Молоді, йдучи вулицею, чемно кланялися кожному стрічному, навіть малій дитині. А що казати про весільні ритуальні пісні й обряди! Якщо колись їх непорушно дотримувалися, як високої заповіді предків, то тепер по тих святощах топчуться, їздять “Тойотами”, весільними кортежами. Замість весільних пісень звучать російські шлягери, українці всіх регіонів на князя й княгиню кажуть тільки «женіх» та «нівєста». Одне слово, ми втрачаємо пам’ять предків.
Багатьом нашим сучасникам, невтямки, що дотримуватися весільного ритуалу куди важливіше, ніж отримати штамп у паспорті. Ритуали магічно поєднують молодих на довге й щасливе життя, а про штамп ми всі знаємо: він стає (чи не стає) при нагоді, якщо потрібно ділити майно чи дітей, народжених у тому шлюбі. Але Бог є на світі. Він не дає забути високу мудрість того чи іншого священного ритуалу. Звісно, Творець захищає свої святощі допомогою людей. Є в Україні чоловік, який з надзвичайною відповідальністю ставиться до весілля, як до могутнього народного спектаклю. Це Олександр Фисун, знавець давнього українського звичаю. Він відстаростував на понад двадцяти народних весіллях, які відбувалися в різних областях України.
Трохи історії. Як свідчать етнографи, керувати тим дійством з давніх давен довіряли поважному дядькові з боку молодого, який був одружений і мав досвід старостування. Весільний староста відповідав на весіллі за найважливіші етико-моральні норми. Весільні звичаї, що обіймають багато величних ритуалів, пов’язані із сонячними циклами року.
- Наш народ впродовж своєї багатовікової історії, - розповідає Олександр Фисун, - коли звідусіль накочувалися орди завойовників, окупантів прагнув вберегти свою окремішність, як найбільший духовний скарб. Це вже у двадцятому столітті, коли прийшла радянська влада, стало модою не у народному вбрані і вінку йти до шлюбу, а у фаті, яка, до речі, дуже нагадує головний убір, який надягали дівчині-покритці. Як бачимо, настав занепад смаків і понять, вони фактично були знищені комуністичною ідеологією.
- Чи не виходить так, що святкуючи весілля кому як заманеться, люди насправді нічого не досягають? Ця подія, виконана на власний розсуд, а не за ритуалом, означає звичайну фальш і просто викинуті на вітер батьківські кошти?
- Саме так. А діти, народжені у шлюбі, який відбувся не за звичаєм, не несуть тієї культури, яка колись була притаманна навіть зовсім неписьменним людям?... Ми дійшли до того, що весілля для більшості українців перетворилося просто на привід зійтися і випити. Ця тенденція веде нас до прірви. Куди поділися величні образи молодої й молодого, яких спрадавен називали князем і княгинею? Чи ж відповідають своїм ролям і свати, хоча у них на рушниках і виписане слово “сват”? Оті свати на сучасному весіллі заходять за стіл, відкорковують шампанське й не дають сказати слова весільним батькам, лише кричать: «Гірко!». Мені не раз випадало спостерігати оте падіння наших високих смаків, коли вигукують оте неукраїнське слово та ще й цинічно рахують: «Раз, два, три...». Це немає ніякого стосунку до наших традицій.
- Невже колись на українському весіллі молоді не цілувалися?
- Вони вітали одне одного поцілунком, але без спонукання, а під потік урочистих весільних пісень: «Перша квітка - то Іванко, друга квітка - то Марійка...» З давніх давен весілля у нас, в Україні, унікальний театр, і тієї вистави, що там твориться, годі десь іще пошукати! Весілля бувають й своєрідними драмами із щемним контекстом: «Любив, та не взяв». Молоді нерідко одружувалися не з тими кого кохали, тому на весіллі була і драма ущемленого серця. А оця кількість ритуалів, в яких задіяні хор, троїсті музики, танці, поетичне вітальне слово.
Народне весілля поставало як особлива подія села, округи. До речі, у давні часи, як свідчать етнографи, не вінчання у церкві було вирішальною подією, а саме весілля з його магічними ритуалами. Церковний шлюб був обов’язковим хіба що для князів та бояр, а для народу головним було саме весілля - людське благословення й найсердечніші побажання.
- Які найголовніші складові народного весілля?
- Весілля починалося зі сватання. За давнім ритуалом, свати заходили до хати молодої тримаючи хліб, гречно віталися і тут зав’язувалася розмова в поетично-інтригуючій формі. Другою складовою весілля є заручини. На цю подію запрошували родичів з обох родів. На заручинах повторювали деякі сцени, які були на сватанні. Тут, мов літургія, велично звучав хор весільних свашок, які створювали особливу атмосферу свята.
Олександр Фисун, історик мистецтва, етнолог
- Тут не було троїстих музик?
- Та трійця, що уподібнюється небесній трійці, неодмінно з’явиться уже на самому весіллі. Я пригадую, як у селі Леніному (насправді в селі Стави) Радомишльського району на Житомирщині троїсті музики витворили справжнє диво. Є такий весільний обряд - перейма. Його здійснюють чоловіки з боку молодої, переймаючи молодого з боярами, вони вимагають викуп. Коли ми після будинку культури, де відбувалася реєстрація шлюбу, поверталися весільним походом до хати молодої, посеред дороги нас чекав віз. Навколо нього зібралася чоловіча громада понад двадцять осіб чоловіків старшого й середнього віку і й навіть хлопчаків. Ми з ними привіталися, а після того я запитав: «Що ви нам скажете?» У відповідь вони промовили: «Викуп». Я гукнув, щоб один з чоловіків з гурту молодого з колодязя приніс відро води. Коли перейма побачила відро з водою, то головами закрутила: «Ні!». Тоді прошу до троїстих музик: «А ну, музиченьки, влийте чогось солоденького!» Вони заграли динамічну танцювальну мелодію. Треба було й бачити, як знаний бубніст із хору Верьовки Григорій Норець ходив по сільському майдані, такими скоординованими рухами, неначе Лебідь по морю плавав... Я питаю у чоловічої громади: «Ну, як?» А вони знову: «Ні!» Тоді гукаю музикантам: «А ну, дайте найсолодшої!» І вони як почали витинати музичними акордами такий танцювальний вихор, всі присутні, що чекали сісти за столи, зачаровано дивилися на таїну танцювальних ритмів і отого блиску згармонізованих звуків. Бубніст творив небесний рух, заряджаючи всіх надзвичайно святковою аурою. Я запитав: «То як?» «Згода!» - вигукнула перейма. - - Очевидно, на те й ритуал, щоб його шанобливо дотримувалися....
Я різне спостерігав. На одному з весіль ми йшли весільним поїздом головною вулицею райцентру до хати молодої за посагом. Перехожі радісно всміхалися нам, вбраним в національний одяг. Несподівано молоді звернули ліворуч й пішли якимись завулками, малоходженою стежкою. Тоді мені на думку гірке спливло: «Ви знехтували звичаєм, побігли закутками, вочевидь, таке у вас буде і життя...» Справді, через півроку та сім’я розпалася. Це лише один приклад того, як важливо йти однією й тією ж самою дорогою. А випадків нехтування звичаєм предостатньо. От, наприклад, краяння короваю. У 1981 році я проводив справді видатне весілля в Опішні, що на Полтавщині. За ритуалом старший боярин просить у старости дозволу краяти коровай молодим. В інших місцях старости просять такого благословення у весільних батьків. Краяння короваю на весіллі, то кульмінація всіх дійств, адже коровай - це священний хліб двох родів, яких належить обдаровувати. І от на тому весіллі в Опішні весільна мати, не питаючи нічого у старости, бере той коровай, ріже на шматочки, як у ресторані чи в їдальні ріжуть хліб і розставляє на столах. Ми з підстаростою стоїмо приголомшені: знехтувано звичаєм! Як результат, через певний час та подружня пара розбіглася, незважаючи на те, що народили троє дітей. От що може зробити зла сила у даному разі - той нерозумний материнський ніж. Сім’я була розкраяна. Діти тієї подружньої пари так само були розкраяні: хто з матір’ю лишився, хто із батьком.
- Весілля, як бачимо, торкається особливо тонких матерій...
- Атож. Тут немає чогось другорядного, малосуттєвого. Скажімо, музики. Зовсім недавно, в кінці серпня, я старостував на одному з весіль у Володарському районі Київської області. Там не було троїстих музик. Замість них громоподібно з підсилювачів лунали сучасні російські пісні. Так, це був прорахунок весільних батьків. Щоправда, був на тому весіллі й народний інструмент - бандура. Після того, як молодих повінчав проповідник давньоукраїнської віри, юний бандурист, хлопчик 12-13 років, заграв: «Ой, джигуне, джигуне, який ти ледащо!», а далі закінчує стверджуючи: «Кому дівчата, мені - молодиці». Більш недоречного, сказати б прямо, дурного привітання годі було й придумати. Так само жодного стосунку до весілля не мала й прекрасна пісня про отамана Зеленого, яку виконав знаний бандурист, батько того хлопчика... А ще був давній ритуал, коли молодий дарує тещі нові чоботи. О, то щемний епізод у весільному дійстві. Адже чобітьми зять прагне здійснити викуп молодої. На цьому весіллі хоч молодий і подарував чоботи, було додано побутову сцену, коли він миє тещі (весільній матері) щіткою ноги під регіт добре підпитих односельців. Але що переживає материнське серце! Про це спрадавен свашки підспівують: «Чоботи, чоботи із бичка, чом діла не робите, як дочка». Або «До річки чоботи стукотять, а із річки слізоньки капотять». Дочку матері нічим і ніким не замінити... А ще він одрізав тещі холоші штанів. Оця новація справді видається доречною, адже не пасує весільній матері в штанях...
- А чи не є порушенням давньої традиції святкувати весілля не вдома, а в якійсь кав’ярні, ресторані?
- Це знецінення нашої весільної обрядовості, яку нині багато хто впроваджує. Відомо, що рідна оселя - це храм, де все сповнене святощів. Тут виросли молоді, тут усе пройняте оберігаючою силою батьківської й материнської любові. Саме в рідній хаті має здійснитися величний ритуал народного весілля. І ще про одне: про час. Нині святкують весілля кому коли заманеться. А за традицією ця подія має відбуватися у ритмі космічних дій. Спрадавен весілля справляли або восени (на Покрову), або починаючи зі свят після Різдва, коли розпочався новий сонячний цикл. Таким чином, весілля впродовж тисячоліть ставило людину у плин світобуття. Завдяки цьому космічні сили регулювали і народження дитини і всі дії буденного життя ставили у річище, де все було згармонізовано. Колись ніхто не одружувався влітку, коли дуже багато роботи, а навпаки, весілля святкували тоді, коли був зібраний урожай. Весілля завжди було схоже на дивний килим, переплетений ритуалами глибокого духовного змісту. В цій події стільки радісних емоцій, стільки світлих побажань, стільки душевної чистоти, отого внутрішнього нерозмінного духовного скарбу... Весілля - це подія, яка вивищує не лише молодих, а й усіх людей, які беруть у ньому безпосередню участь. Весілля - це і магія, і святощі, що вберігають нашу ідентичність, роблять нас незнищенним народом.
Актуально
24939 переглядів
Публiкацiї за темою «Традиції»:
