Актуально
26363 перегляди
 |
Багато творів одного з найстаріших білоруських письменників Віктора Казько присвячені військовим подіям. Критики одностайні: якщо визнаний класик військового жанру Василь Биков у своїх книгах відобразив саме пекло війни, то Казько, як ніхто інший, проникливо показав війну очима дитини. А яка війна в літературі ще не описана?
«- Правдиво не описана війна партизанська, сільська, близька до громадянської. У нас не сказано про те, якою вона була: і жорстокою, і кривавою, і смішною. Не показаний селянин, який мав піднімати дітей, сіяти хліб і годувати дві влади - німецьку і радянську, партизанську. І німці, і партизани, як могли, обдирали селянина, і саме він найбільше вистраждав у цій війні. Ця «війна під стріхами», як її назвав Олесь Адамович, до цих пір залишається невідомою.
Або ж взяти таку особистість, як генерал Гіль-Родіонов - офіцер Червоної Армії, військовополонений, командир німецької каральної частини, потім партизанський комбриг. Він і від Гітлера отримав найвищу нагороду Рейху, і від Сталіна Героя Радянського Союзу.
Як таке могло статися? Правда про таку війну лише іноді виходить на поверхню - всупереч офіційній ідеології, офіційному міфотворенню», - говорить Віктор Казько.
З ним солідарний історик Анатолій Сідоревич: у Білорусі дійсно йшла справжня громадянська війна. Якщо німецьке командування на окупованих територіях намагалося нав'язати якусь подобу німецького порядку з досить зрозумілими схемами оподаткування, то партизанський "оброк" часто опинявся непідйомною справою. Тоді на захист майна та продовольства ставали загони самооборони озброєних селян:
«- Найсправжнісінька була громадянська війна. У селах створювалися загони самооборони, які захищалися від так званих «куферщиків» - партизанів, що крали їжу і майно з хат. Потім відомий партизанський комісар Іван Варвашеня, що став згодом секретарем столичного обкому, оголосив цим загонам "священну війну". І скільки на його совісті знищених селянських загонів самооборони - не злічити. Їм поставили умову: переходьте під командування обласного комітету та штабу або вам кришка. Хто чинив опір - вступали у справу «енкаведисти», вже заслані сюди в достатній кількості. По суті, свої били своїх же. І ще: зондеркоманди в липні 1941-го вже їздили по селах, і німцям показували пальцем, хто був червоним активістом у 1930-ті, хто був колективізаторам. Німці розстрілювали-то за наводкою місцевих жителів!» - розповідає Анатолій Сідоревич.
Перші великі організовані партизанські загони в Білорусії з'явилися лише в 1942 році, коли Москва стала серйозно турбуватися відсутністю диверсійної діяльності на окупованій території. Але саме з появою організованих партизанів, стали лютувати щодо мирного населення німці, - у відповідь на партизанські вилазки і засідки. У 1941-42 роках партизанські загони майже 100-відсотково складалися зі співробітників органів НКВС і партійно-комсомольських активістів, засланих з-за лінії фронту, а також з «оточенців» - бійців Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ НКВС. На початок операції «Багратіон» в липні 1944 року, за відомостями Центрального штабу партизанського руху, на території Білорусії діяли 272 490 партизанів, об'єднаних у 150 партизанських бригад і 49 окремих загонів. Правда, за даними сучасного дослідника партизанського руху В'ячеслава Боярського, насправді в цих формуваннях нараховувалося близько 143 тисяч чоловік.
Точна кількість населення Білорусії, яка ухилялася від співпраці з радянською владою, до цих пір невідома. Однак є свідчення, що корпус Білоруської крайової оборони (БКО), створений білоруськими націоналістами за активної підтримки німецької окупаційної влади, до квітня 1944 налічував 21 628 чоловік. І вже навесні 1944 року, коли падіння гітлерівського режиму явно було лише питанням часу, на призовні пункти БКО з'явилися понад 40 тисяч чоловік. У свою чергу, Союз білоруської молоді, що вільно діяв на окупованій території, налічував близько 90 тисяч юнаків та дівчат. За даними істориків, до середини 1945 року органи НКВС заарештували в Білорусії близько 100 тисяч чоловік за звинуваченням в «пособництві окупантам».
Унікальна ситуація, на думку істориків, склалася тоді в колишньому Віленському краї - у часи царської Росії це була територія зі змішаним польським, білоруським, литовським та єврейським населенням. У результаті радянсько-польської війни 1920 року край був захоплений Польщею. Восени 1939-го, після вторгнення Червоної армії в Польщу і возз'єднання Західної Білорусії з БРСР, Вільно (сучасна литовська столиця Вільнюс) і Віленський край, за рішенням керівництва СРСР, були передані Литві. Однак ці території згодом доставляли чимало клопоту Москві.
Розповідає майор артилерії у відставці, автор біографічної книги «Небишіно. Війна. Окупація очима підлітка» Ілля Копил:
«- У Віленському краї і взагалі в Західній Білорусі інакше бути навряд чи могло. Все ж таки в період з 1 вересня 1939 року та до 22 червня 1941-го в західній частині республіки здійснювалися масові репресії. І тільки початок війни припинив ці репресії. Хоча, що показово, ешелони з останніми репресованими встигли відправити до Сибіру навіть 22 червня. Тому такий стан справ цілком зрозумілий - люди не надто були схильні допомагати більшовицькій владі. Ось я суджу по своєму селі: у 1941 році і за увесь 1942-й жодна людина у нас не пішла у партизани. Всі працювали на землі. А в ліси були змушені податися, коли промосковські партизани з'явилися на території нашого Бегомльского району. Взагалі внутрішнє протистояння було таке: партизани і мирне населення, а також партизани червоні і польські - Армія Людова, Армія Крайова. Це протистояння було реальністю, тобто регулярно траплялися сутички між партизанами промосковськими і, так би мовити, партизанами пропольськими ...»
Згідно з офіційними даними, Білорусь за чотири воєнні роки, аж до звільнення в липні 1944-го, втратила кожного третього жителя республіки. В абсолютних цифрах - 2,5 мільйона чоловік. Сучасні експерти стверджують, що насправді втрат було набагато менше - у межах 700-800 тисяч, а приписки були потрібні радянському керівництву, щоб посилити кривавий образ ворога. При цьому, підкреслюють історики, чимале число реальних жертв - на совісті не тільки німецьких окупантів, але й поліцаїв з числа місцевих жителів, різномастих партизанських з'єднань і каральних загонів, засланих з суміжних територій.
Публiкацiї за темою «Історія»:
