Гнів влади і гнів народу

У політиці і суспільному житті нічого не відбувається просто так, спонтанно чи випадково. Будь-яка подія має свої передумови, розвиток і наслідки. Навіть те, що на перший погляд, задається стихійним і не прогнозованим.

Не буває й випадкових протестних виступів народу, як і стихійних дій влади. Протестні виступи, тобто акції протесту громадян, як правило є проявами індивідуальної, групової чи масової реакції на цілком конкретні дії влади щодо порушення прав та свобод громадянина. Але у будь-якому разі, у внутрішньодержавному конфлікті – подразником збурення є дії чи бездіяльність цілком конкретних посадових осіб влади.

В демократичному суспільстві влада, якщо вимушено йде на непопулярні кроки, перед тим, як ухвалити рішення обов’язково роз’яснює громадянам їхню необхідність, а також й те, що отримає кожен громадянин і суспільство в цілому у підсумку дій, які планує влада. Тим не менше, навіть у країнах зі сталими традиціями демократії та розвинутим громадянським суспільством часто-густо трапляється, що протиріччя між владою і народом сягають конфліктної позначки.
Для чого я повторюю ці банальні істини? Насамперед для того, аби кожен змоделював для їх на себе, і сам собі дав відповідь на питання: чи українська влада є демократичною, чи намагається зробити так, щоб кожен крок, кожне рішення були зрозумілі, бодай більшості громадян?

Нерозуміння мети і логіки дій влади, так само, як і невідповідність дій публічним деклараціям – породжують ситуацію громадянського конфлікту. Не знаю, чи розуміють це сьогодні посадовці, наділені суспільством владними повноваженнями, проте особисто мені, здається, що навряд. Точніше кажучи, нібито теоретично знають, але на практиці на таку «дрібницю» не зважають. Насамперед тому, як засвідчують мої багаторічні спостереження за можновладцями різних політичних кольорів, ці люди сприймають владу виключно, як інструмент реалізації своїх амбіцій, але аж ніяк не в якості громадського обов’язку, пов’язаного з величезною відповідальністю. На жаль, така традиція реально існує в нашому суспільстві. І зовсім не має значення, чи ця традиція успадкована від тоталітарного минулого, чи вона виникла за останні двадцять років. Значення має лише те, що поки що немає жодних ознак відходу від неї, появи політиків чи політичних сил, здатних її зруйнувати. Хоча на словах – всі нібито проти і бажають жити інакше. То що ж заважає нам жити інакше, а точніше так, як бажає більшість із нас?

Можновладці? Репресивний апарат? Я не думаю, що в цьому проблема, адже тих, хто декларує своє бажання жити інакше, значно більше, ніж тих, хто нібито заважає цьому. Хіба я не правий? Тоді в чому проблема? Може в нас самих? І напевно в нас самих, бо очевидно, що наразі, за двадцять років, ми всі разом і кожен окремо так і не зробили фактично нічого, аби бажане стало матеріальним. Можливо тому, що хибно сподіваємося що хтось інший: добрий цар, шляхетні політичні лідери чи навіть демократична Європа – прийдуть і зроблять нашу мрію реальністю. Тому здебільшого замикаємося у свій мікросвіт, який складається, як правило, з рефлекторних реакцій на зовнішні суспільно-побутові подразники, які ми називаємо повсякденними турботами (а влада робить усе можливе, аби цих турбот і нестабільності, яка переходить у екстрім, було в нашому житті більше) . Але, можу заспокоїти всіх – ніхто не прийде, і ніхто не зробить наше життя не те щоб комфортним, а хоча б відносно спокійним, без постійних стресів. Окрім нас самих…

День гніву народу

Можливо саме так уявляли собі цю акцію її ініціатори. Хоча, як на мене, сама назва, як віддзеркалення суті народного протесту, досить невдала і м’яко кажучи, - не оригінальна. Бо вже стала своєрідним штампом з сусідньої держави, на який можновладці вже навішали імідж зібрання невдах-маргіналів, а значить – ця назва сама по собі не несе того енергетичного заряду, який би стимулював громадян до об’єднання навколо певної мети. Сама ця мета мало зрозуміла для більшості непосвячених громадян. Тим більше, що реально держава обмежує розповсюдження такої інформації традиційними масовими комунікаціями, наприклад, на телебаченні.

Зрозуміло, що й влада, навчена досвідом Податкового Майдану, активно протидіяла й іншими засобами: від так званого «індивідуального роз’яснення наслідків», до прямого перешкоджання вільному пересуванню громадян, примушуючи працівників МВС порушувати закон і виконувати невластиві функції.
А організатори виявилися до цієї протидії просто не готовими. Не тим, що не знали, що така протидія буде: благо влада не надто напружує інтелект змінами форм і методів, і реакція владних інституцій на прояви протесту – стандартні. Організатори «Дня гніву» просто не утруднили себе пошуками форм, які б виходили за межі стандартної заборонної реакції влади.

До речі, про судову заборону акції. Формулювання судом підстав заборони, тобто обмеження права на її проведення, виглядає м’яко кажучи примітивно. Відповідно до судового рішення, нібито МВС надало КМДА листа 1/2784 від 12.05.11 р. про вірогідні зіткнення учасників на підставі «різнополярності поглядів учасників акцій, які планують їх одночасно біля Верховної Ради України». Власне для всіх, окрім ГУ МВС м. Києва так і залишилося загадкою, в чому саме полягає ота конфліктна різнополярність поглядів ГО «За Київ без політики», ВГО «Європейська Україна», ГР «Спільна справа» та нардепів Андрія Парубія і Тараса Стецьківа. Тим більше, що всі організатори акції декларували головними вимогами одне й те ж: відставку Президента Віктора Януковича, дострокове припинення повноважень Верховної Ради та перевиборів місцевої влади, як наслідку низки репресивних кроків щодо дрібних підприємців. І в чому конфлікт організаторів? Проте, для судді Євгена Аблова «аргументи» МВС виявилися переконливими на цілий місяць, тобто від 14 травня до 14 червня і аж ніяк не менше.

«Аварійний варіант» оргкомітету у вигляді заявки народного депутата Юрія Гримчака на проведення зустрічі з виборцями, для правоохоронців був непереконливим, проте, встановити звукопідсилюючу техніку таки дозволили. Але намети, тобто «малі архітектурні форми» - згідно з тієї ж постанови суду, формально підпадали під заборону.

Тим не менше, повторюю, при явній надуманості і примітивності аргументації влади, організаторам акції протесту, які не мали жодних сумнівів у активній протидії, варто було б відійти від стандартів і придумати щось оригінальне, до чого влада була б неготова і що не могло потрапити під заборонні санкції.

Наприклад, запросити до участі у акції народних депутатів від Партії регіонів, які все одно були присутні під час її проведення. А чому б ні? Адже, вони всі народні депутати, і незалежно від кольорів партійних прапорів є обранцями всього народу, а тому виборці мають право вимагати від них звіту про дії влади. Принаймні, тоді була хоча б публічна дискусія, а не повторення ораторами практично однакових претензій до абстрактної влади. Тим більше, що така дискусія, але вже персоніфікована, все одно відбулася під час «неформального» спілкування нардепів-регіоналів з громадянами.

Іншим «проколом» організаторів, як на мене, була відсутність так званих «дружинників», тобто учасників акції, які б мали громадську місію слідкувати за порядком і діяти спільно із працівниками міліції. Ні для кого не таємницею, що подібні велелюдні зібрання «притягують» різноманітних громадян, в тому числі з психічними захворюваннями, в нетверезому стані тощо. Не є таємницею, що іноді, з метою вчинення провокацій, можуть з’явитися «хулігани під прикриттям», які мають певне завдання на забезпечення «легенди-виправдання» силових дій правоохоронців.

І до речі, подібні випадки траплялися й під час Податкового Майдану. Але там, як раз були хоч якісь «розпорядники», і «дружинники», а тому всі конфліктні ситуації вирішувалися без наслідків, за виключенням 22 листопада минулого року, коли сталися події, які тепер є предметом кримінального розслідування. Хоча особисто я, як свідок, не можу однозначно стверджувати, що, наприклад, водій пошкодженої автівки сам не спровокував конфлікт, рушивши прямо на демонстрантів.
Втім, це, звичайно, ні в якому разі не рекомендації з методики організації мітингів, а погляд неупереджений збоку.

Про другий «День гніву» навіть й сказати нічого. Звичайні збори активу підприємців просто неба під пильним наглядом правоохоронців у кількості по парі автобусів на кожного потенційного «клієнта». Очевидно, за геніальним задумом керівництва міністерства міліції, організований масовий відпочинок співробітників у парку без права виходу з автобусів, мав засвідчити громадянам, що зі злочинністю у державі все в повному порядку: злочинність - окремо, міліція - окремо.

Отже, висновок дуже простий: станом на сьогодні «День гніву» виявився безсилим перед гнівом влади. Він почався гучно, але закінчився кількома адміністративними протоколами на його учасників.

День гніву влади

Як і після Податкового Майдану, влада не втрималася від спокуси погратися м’язами і пострашити бунтівних підприємців. І цього разу, як і після минулого Майдану, першими «під роздачу» попали торгуючі на столичному ринку. Мабуть дається взнаки небезпечна географічна близькість до кабінетів державного керівництва. І якщо після Податкового Майдану держава демонструвала всю силу і міць влади чиновника над громадянином, який його ж наймає на роботу і платить зарплатню, на платниках податків з ринку «Петрівка», то нині об’єктом «зачистки» став ринок «Лісовий».

Несподівано виявилося, що так звані «малі архітектурні форми», а саме маленькі крамнички, які є приватною власністю, збудовані коштом громадян і в яких ті самі громадяни самотужки, без жодних зусиль чиновників, виконують державну програму з боротьби з безробіттям, мало не становлять загрозу національній безпеці держави. Бо як інакше можна пояснити кількість спецназу МВС, кинутого на знесення тих самих «малих архітектурних форм»?

Звертаю увагу ще на одну «дрібничку». Операція правоохоронців розпочалася практично вночі, у час, коли будь-які подібні дії, передбачені чинним цивільним правом, просто неприпустимі. Як і неприпустимими є дії правоохоронців, які мають ознаки дій щодо приватної власності громадян, які у кримінальному праві іменуються «розбій». Між іншим, право на недоторканність приватної власності, гарантовано Конституцією України. Проте, захисникам права чиновника, вочевидь, на це начхати. Бо законне «прикриття» цього всього забезпечив припис прокурора.

Окремо зазначу, що парад правового нігілізму навколо ринку «Лісовий» одноосібно очолив голова КМДА Олександр Попов. Він публічно видав на вуха громадян наступне: «По цьому питанню, наскільки я пам’ятаю, я деталей не знаю, але є припис прокурора або слідчого. По цьому питанню мені доповідали на минулому тижні. Ми робимо законні дії і далі будемо їх робити», - зазначив Попов і запевнив, що на місці знесених кіосків нові МАФи встановлювати не будуть. А далі він стрімко розвинув свою геніальну думку: «Працює тіньовий бізнес, отримує тіньові гроші. Не платять податки. Ми не будемо такий бізнес підтримувати». Отже, якщо судити по словах Попова, зазначені торгівельні точки не стояли там роками, а з’явилися миттю і невідомо як. Бо в іншому випадку факт масштабної нелегальної підприємницької діяльності потребує ретельного розслідування. Адже, за кількістю «смотрящіх», наділених владними повноваженнями, Україна є визнаним світовим лідером. Відтак, у громадян виникає логічне запитання: «кого з посадовців і в якій кількості притягнуто до відповідальності за хабарництво?». Бо встановити просто так, без будь-яких дозвільних документів навіть маленьку крамничку просто неможливо. Як і неможливо відкрито здійснювати торгівлю в цьому магазині. І якщо немає чиновників, які притягнуті до відповідальності, то в чому винні громадяни, які здійснювали своє конституційне право на підприємницьку діяльність?

А позаяк за минулий тиждень жодна державна посадова особа не надала нам, громадянам, чіткої і зрозумілої відповіді на ці питання, то очевидним лишається лише одне: знесення приватних торгівельних точок на ринку «Лісовий» є спланованою заздалегідь акцією залякування підприємців, помстою державної влади громадянам лише за те, що громадяни наважуються користатися своїми конституційними правами з захисту своїх законних інтересів.

Щоправда, акції залякування не вийшло. Підприємці відчайдушно, як могли, захищали свої права і майно. Історія стала топ-новиною всіх українських ЗМІ, при тому, ця новина явно не додала народної любові керівним особам влади ні у столиці, ні, тим більше, в державі. І після знесення декількох кіосків та 12 заарештованих, пристрасті вгамувалися. Чи надовго?

Народу сказали «Вперед»

Друга акція підприємців зібрала народу в декілька разів більше, ніж «День гніву». Оскільки у той день відбувалися пленарні засідання парламенту, підприємці не тільки передали свої вимоги нардепам, уряду і Президенту, а й намагалися вручити народним обранцям це й «народний презент» у вигляді вил та лопати. Щоправда, міліціянти не зрозуміли народного гумору і подарунок від народу до парламенту не пропустили.

Представникам підприємців також випала нагода побачити на власні очі недоторканих піаністів, які водночас є їхніми обранцями. Судячи з виступів цих делегатів, захоплення, від побаченого наживо голосування за помахом руки нардепа Чечетова, вони не відчули.

В цілому акція відбувалася мирно і рутино. Виступаючі розповідали про свої поневіряння. А вони у всіх, без виключення, регіонах і населених пунктах України – однакові. Як і однакове ставлення державних керівників місцевого рівня до малого бізнесу. А головне – ніхто так і не зміг позначити бодай тенденцію до кращої перспективи.

До речі, на мітингу акції «Вперед» і біля нього народних обранців від Партії регіонів помічено не було. Навіть під час перерви у пленарних засіданнях парламенту.
Наприкінці мало не стався невеличкий скандал. Частина мітингувальників почала вимагати виступу перед народом голови ВР Володимира Литвина і співавтора Податкового кодексу нардепа Віталія Хомутинника. Втім, організатори цей порив мас швидко владнали, взявши тайм-аут до 14 червня.

Можливо, причиною такого рішення було внесення урядом на розгляд ВР у авральному порядку законопроекту про внесення змін у Податковий кодекс, які, за словами урядовців дещо поліпшать життя підприємців.

Втім, сказати – не означає зробити, так само, як і невідомо, що змінить на краще нова редакція ПК. Принаймні, в очах підприємців я не побачив ентузіазму щодо цього. Як і віри у обіцянки влади.

Але сам факт такої реакції на, в цілому, небагаточисельні протестні акції свідчить про те, що ні в уряді, ні в Адміністрації Президента не мають жодних сумнівів щодо зростання протестної хвилі. Так само стало очевидним, що на рівні державного керівництва цілком усвідомлюють неефективність превентивних силових акцій.
І це, насамперед, є головним успіхом цих двох акцій протесту.

Про особливості діалогу влади з народом

Багато хто з колег вважають травневі протестні виступи підприємців провальними. Як головну причину називають відсутність будь-якого ефекту і малочисельність.

По-перше, на мою думку, ці висновки хибні з декількох причин.

Якщо подивитися динаміку розвитку подібних протестних рухів в Україні, то не можна не помітити, що жодна акція на початку не була чисельною. Наприклад, УБК що, одразу виводила на вулицю десятки тисяч громадян? Аж ніяк. Що, прямим наслідком УБК стала відставка Президента Леоніда Кучми чи початок процедури імпічменту? Аж ніяк. Навпаки, активісти УБК потрапили за грати. І це при тому, що цей протестний рух мав широку підтримку у парламенті. Проте, очевидно, без УБК не було і Помаранчевої революції і Майдану.

В новітній історії України є й інші приклади. Це й антикомуністичний спротив УГС і НРУ. На перший мітинг УКК вийшли лише декілька осіб, а вже через рік – на мітинги і демонстрації виходили тисячі, через два – десятки тисяч.

2 жовтня 1990 року близько сотні студенів встановили наметове містечко у центрі столиці УРСР – площі Жовтневої революції. Вже за тиждень студентські страйки охопили Київ, Львів, Дніпропетровськ, Харків та інші великі міста України. А через два тижні – до студентів були готові приєднатися робітники великих київських підприємств.

Наведені мною приклади свідчать, що багато хто звик до приплачених масовок, якими за останні роки політикани підміняли справжні протестні акції. Проте, можу нагадати, що й ці театральні дійства не збирали аж так багато народу.

По-друге. Я б не взяв на себе сміливість стверджувати про успішність чи провал будь-якої довготривалої протестної акції побачивши тільки її початок. Бо у таких випадках діалогу української влади з народом «все і одразу» просто не буває. Не буває одразу навіть діалогу. Бо вступати у діалог з народом – не у традиціях українського чиновництва. Закономірною типовою реакцією влади на протест народу є міліцейський кийок, поширення брехні у контрольованих ЗМІ тощо. Діалог у формі розмов із представниками протестувальників наступає лише тоді, коли стає очевидним, що попри всі зусилля силовиків протестний рух наростає. Але й це зовсім не означає, що влада виконає всі свої декларації, а тим більше – зніме проблему, яка викликала протести громадян.

Давайте пригадаємо разом події 2004 року. Що обіцяла нібито обрана народом влада зі сцени Майдану? Пам’ятаєте? Напевно всі пам’ятають: і ті, хто був під був під одними прапорами й під іншими. Тому повторювати ці обіцянки просто немає сенсу.

А що було далі? Далі та ж сама, нібито народна влада зробила все можливе аби спаплюжити всі сподівання людей та саму ідею масового мирного протесту, посіяти у суспільстві розбрат, нав’язати якісь нікчемні чвари, які не мають жодного стосунку до справжніх суспільних проблем. І слід зазначити, що це вдалося. Спробуйте поглянути з боку, навколо чого ми сперечаємося усі ці роки? Навколо перспектив економічного розвитку вашого регіону? Чи на які соціальні потреби першочергово направити надлишкові кошти місцевого чи державного бюджетів? Чи палкі суперечки викликає катастрофічний надлишок робочих місць з високою зарплатнею?

Натомість нас стукають лобами на абсолютній дурні – чи одна мова має бути державною чи дві. Нібито від цього одразу всі розбагатіють. Або тупо розводять на темі ідеологічних цінностей неіснуючої держави. Наприклад, червоного прапора. У мене крамольне запитання до громадян тих населених пунктів, де на свята майоріли червоні прапори СРСР: і що, ваше життя від цього відчутно і одразу покращилося? Що, ветерани війни від того стали жити краще і їм вже вистачає пенсії не тільки на ліки, а й на безтурботне життя? Чи місцева влада стала працювати на ваше благо, а не на свою особисту кишеню? Чи ви раніше не здогадувалися, що від кількості прапорів, їхнього кольору, вам особисто, жити краще не стане?

Але тим не менше, ми дозволяємо владі гратися у ці брудні ігри і більш того, попри здоровий глузд добровільно стаємо учасниками цих відвертих лохотронів. Невже бути біомасою у цих примітивних масовках політиканів важливіше, ніж примусити їх виконувати те, за що ми їм сплачуємо гроші?

Напевно, враховуючи об’єктивну реальність і наростаючу економічну кризу, нам варто зупинитися і добре подумати, що саме для кожного головне. Але при тому зрозуміти, що за це головне треба боротися кожному окремо і всім разом. Не сподіваючись ні на політиканів, ні на чиновників. Тільки тоді ми отримаємо справжній матеріальний результат, а не чергову ілюзію примарного благополуччя, яке наступить колись, у невизначеному «світлому майбутньому».

24 квітня 2024, середа

utmx_section("Headline")Гнів влади і гнів народу

Гнів влади і гнів народу