Актуально
20968 переглядів
 |
Свідченням цього стала чергова безрезультатна зустріч Януковича з Путіним, що відбулася 25 серпня. Віктор Федорович злітав до російського президента в Сочі з метою «змінити формат газових відносин», але знову-таки успіхів не здобув.
Попри всі реверанси в бік Москви, як, приміром, вияв інтересу до спільного просування продукції на зовнішніх ринках та зближення з російськоцентричними інтеграційними структурами на кшталт ЄЕП.
Проігнорувавши попередні односторонні поступки Януковича, зокрема, здачу українських інтересів у Керченській протоці, ратифікацію Верховною Радою вигідної насамперед Росії Угоди про зону вільної торгівлі в межах СНД (чого, до речі, саме з цієї причини досі не зробила жодна держава Співдружності, крім Білорусі) та продавлювання закону Колесніченка-Ківалова про русифікацію України, на чергову їх порцію Кремль відповів подальшим тиском, метою якого, вочевидь, є остаточне доведення Банкової до повної та безумовної капітуляції, розпочати яку має вступ до Митного союзу та здача ГТС за білоруським сценарієм. Наприклад, 27 серпня міністр економіки Петро Порошенко від імені України підписав Меморандум про співпрацю з питань торгівлі з Євразійською економічною комісією, яка є постійним регуляторним органом Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану. Мета – активізація економічних відносин із цими країнами.
Але вже 29 серпня заступник начальника Головного управління федеральних митних доходів і тарифного регулювання Федеральної митної служби Росії Рустам Хакімов заявив, що з 1 вересня із вироблених в Україні авто сплачуватиметься «утилізаційний збір», що буде фактично додатковим, за своєю суттю забороненим, ввізним митом, розмір якого може сягнути 30%. Це рішення лише підтвердило, що Москва в жодному разі не розглядатиме нинішню українську владу як рівноправного партнера і лише користуватиметься з її слабкості і недолугості.
Замість того щоб робити висновки та шукати шляхи подолання ізоляції з боку ЄС, президент і прем’єр своїми заявами підтверджують відмову від європейського та переорієнтацію на азійський шлях інтеграції, вочевидь, продовжуючи наївно сподіватися на успіх подібного шантажу з погляду тиску на ЄС. Наприклад, під час зустрічі з Путіним у Сочі Янукович виступив із ініціативою набуття Україною статусу спостерігача в Шанхайській організації співпраці (ШОС), провідні позиції в якій належать Китаю та Росії, «щоб мати можливість брати участь у тих інтеграційних процесах, які відбуваються в організації».
Водночас у День Незалежності Віктор Федорович пригрозив ЄС, що йому не потрібна євроінтеграція, якщо вона супроводжуватиметься «втручанням у внутрішні справи», тобто критикою авторитаризму, політичних репресій і згортання свободи слова в Україні. А Микола Азаров 27 серпня переклав відповідальність за затягування із ратифікацією Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС на європейців, відрізавши на запитання журналістів щодо її перспектив: «Угоду парафовано... Запитання не до мене, а до ЄС, коли ЄС збирається провести процедуру ратифікації».
Тож Україна продовжує розплачуватися за припинену адміністрацією Януковича (а саме на нього, як відомо, за Конституцією покладена вся відповідальність за зовнішню політику) інтеграцію з ЄС і заблоковане підписання Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі. Попри те, що єдиним дієвим засобом посилення позицій України у відносинах із Росією залишається подолання євроізоляції та відновлення курсу на європейську інтеграцію, Банкова продовжує діяти з точністю до навпаки. Про це свідчать і нещодавні рішення судів вищих інстанцій у справах Юрія Луценка та Юлії Тимошенко, які вже дістали негативну реакцію з боку Єврокомісії, ПАРЄ та уряду Великої Британії, зокрема, з’явилися вимоги єврочиновників до українського керманича особисто втрутитися в ситуацію та констатація, що їхнє подальше ув’язнення саме по собі поставить під сумнів результати парламентських виборів. А також загальний наступ на свободу слова (відключення ТВі від кабельних мереж у низці регіонів, вилучення серверів харківського опозиційного видання «Головне», відновлення темників для державних і низки приватних ЗМІ тощо), використання правоохоронних органів для тиску на керівників опозиційних виборчих штабів (про що, зокрема, свідчать останні випадки з лідерами «Батьківщини» на Харківщині та УДАРу на Донеччині), маніпуляції з формуванням персонального складу окружних виборчих комісій, які, складається враження, покликані забезпечити монопольний контроль влади над ними, а отже, і створити умови для фальсифікації результатів голосування.
Зрозуміло, що в очах європейців усе це не компенсує застосування путінської технології «прямої відеотрансляції виборів» за допомогою встановлених на дільницях відеокамер, завезених із Росії (в Партії регіонів наполягають, що саме вони є чи не єдиним індикатором чесності виборів). Зрештою, в РФ відеокамери не завадили їх зімітувати.
Публiкацiї за темою «Національна безпека»:
