Актуально
39301 перегляд
 |
У мене довго не було рідних могил.
Прабабусі-прадідусі пройшли повз мене, вони померли або до того, як я могла це усвідомити як смерть рідної людини, або далеко в Сибіру. Так, ми з мамою ходили перед проводами прибирати могили прабабусі, прадідуся, маминого братика, який помер до війни, розминувшись із нею на понад 10 років… Це був просто ритуал…
А 2012-ий забрав у мене дідуся і бабусю.
Йому був 91. Вона два місяці не дожила до 90. Разом вони прожили 65. Вона пережила його на якихось 100 днів…
Він був її третім коханням.
Першим коханням і чоловіком був її Миколай – той, за якого вона пішла заміж у 16 наперекір батькам, бо був, як казала, «бідний, аж синій». Але дуже добрий і веселий. І безмежно її кохав… Були вони щасливі аж два місяці, а тоді почалася війна. Їхній син народився і помер вже без батька, якого забрали на фронт. Юна моя бабуся повернулася в батьківський дім, де її ніхто особливо не чекав, і в скорому часі поїхала на роботи в Німеччину, замість улюбленця батьків – свого молодшого брата Івана. Миколай загинув на фронті, рятуючи прапор полку…
А на війні їй зустрівся Курт.
Дивні шляхи і примхи долі зводять людей в такі дикі часи. Жорстокий і безжальний вир закрутив їх і кинув назустріч одне одному – красуню-українку і німецького аристократа. Його звали Курт фон Вольф. І він не раз її рятував. Хоч вона мало що і розповідала. Більше про фабрику, про дівчат… Не заведено було в савєцькому союзі розповідати про таке кохання. Казала лиш, що був неймовірно гарний і добрий. І що йому дуже личила форма. І що він жартома, знаючи про свою привабливість, просив її надалі не закохуватися в гарних мужчин, бо це ніколи не виходить на добре. А в той день, коли вони вже знали, що гітлеркапут – вони довго стояли, обнявшись, а тоді він пішов – і вона забулася дихати… І вісь часів їй ще довго проходила через ту точку, де розімкнулися їхні руки… І лиш раз колись потім здалося, що вона побачила його в телевізорі. Показували якусь німецьку делегацію… Далі він лиш снився. Як і Миколай…
- Знаєш, я любив іншу жінку, не твою бабу, - потім казав мій дідусь, - але твоя баба… Вона просто підійшла, поцілувала, взяла за руку і повела, нічого в мене не питаючи. Ну я і пішов… І лишився в неї назавжди.
Не було часу думати про кохання. Була лиш зруйнована хата – три стіни і віконниці. Вікна зашили соломою. Дірку в стіні завісили рядном. Так і спали. За якийсь час хату підлагодили, на осінь вродила картопля – і самі мали, що їсти, і всіх, хто просився – пускали переночувати і ділилися тією картоплиною… Тоді голодних багато ходило.
Бабуся повернулася з Німеччини в пустку. Її батьків і сестер вивезли на Сибір. Бо брат Іван пішов в УПА. Його розстріляли в Рівненській тюрмі…
Життя яке було потім – його не вмістиш у кілька рядків. Діти, колгосп, ланка, земля, господарство, внуки, правнуки. Дідусь оглух, працюючи постійно на тракторі, тому з ним було важко спілкуватися. Хоч він був цікавим співрозмовником з дивовижним почуттям гумору. Бабуся ж дуже любила співати. Мала гарний сильний голос. На старість вони мали час сваритися… І завше виказували одне одному, що зараз, через понад 60 років, маючи вибір, точно не побралися б одне з одним…
…У її майже 90 ми з нею розмовляли лише про любов. Про те, що вони їй сняться. Бо чекають її там. Миколай. Курт… Про дідуся ж вона казала, що він ніколи і не знав, що то таке – любов. Така дивна доля тих, хто живе поруч. :-)
…Коли його ховали, вона, за кілька місяців до того згубившись у спогадах і не впізнаючи майже нікого, не дуже і усвідомлюючи, кого ми ховаємо, на кілька хвилин повернулася в реальність – і, заплакавши, попрощалася з ним… Опісля ж, кілька тих місяців, що жила без нього, постійно просилася «додому», показуючи рукою в бік кладовища – «до Олексія»…
Так вони і лежать поряд.
І я приходжу, хотівши побути онукою. …Порозмовляти про любов.
Публiкацiї за темою «Історії кохання»:
