Актуально
20104 перегляди
 |
Як Україні перемогти у війні? Правильна відповідь: поодинці – ніяк. Навіть в інформаційній. Російське держмовлення готує контент на 30 із гаком мовах – для Європи, Азії, СНД та обох Америк. Загальний бюджет перевищує мільярд доларів. А тепер питання – скільки українських сайтів мають хоча б англомовну версію?
Якщо комусь здається, ніби пересічний редактор чеської/румунської/словенської стрічки перекладає українські сайти «гуглом» – це ілюзії. Зрештою, скільки українців читають європейські видання за допомогою перекладача в браузері? Так ось і працьовитість іноземних колег за цехом теж не варто переоцінювати. Вони беруть контент, який зрозумілий. Тому що Україна на експорт нічого не готує.
Наша проблема – в нашій самовпевненості. Ми звикли вважати себе частиною «Заходу» і впевнені, що взаємні в цьому з європейцями. Але для західного світу всі наші «донецьки» і «луганськи» – це далеко і не особливо зрозуміло, десь між другим світом і третім.
І не поспішайте обурюватися. Що ми знаємо про конфлікт у Південному Судані? Тому самому, де гинуть китайські миротворці, а втрати серед цивільних навіть не намагаються рахувати? Місцеві хлопці з «Боко Харам» іноді вирізають села ножами – економлять патрони.
Це Африка, скажете ви. Ну так. Але ж і ми до недавнього часу теж були відомі світові лише тим, що в нас жили два чемпіони світу з боксу. Кінематограф у допомогу. Комедія «Євротур» – відмінний опис того, як середньостатистичний американець бачить Центральну Європу. Ту саму, яку ми вважаємо благополучною й на яку рівняємося.
Єдина наше підмога – це географія. Тому що Донбас і Крим в поданні «Заходу» – це одночасно далеко і близько. Далеко світоглядно – «десь на сході, former USSR. І близько – бо на континенті, біля кордонів, «між Москвою і Краковом».
Для звітного ЄС ми все одно – третій світ. Ми 23 роки не робили нічого, щоб це подання поміняти. Топталися на місці, проїдали старе, не створювали нового. І тепер пожинаємо плоди. «Алло, Лівія, вас скоро будуть бомбити, терміново їдьте в Болівію».
Це для нас наша війна – це гамлетівське питання. А для «них» – ще одна неприємна історія десь за межами ойкумени. Всередині ойкумени живуть «свої». За її межами – здебільшого «чужі». Яким співчуття за залишковим принципом. Адже ми теж не особливо цікавимося тим, що відбувається з тими, кого вважаємо «чужими», правда?
Наш кругозір – це Україна, Росія і трішечки Польщі. Час, витрачений світом на нас, прямо пропорційний нашому інтересу до світу. Щоб наша війна перестала бути для західного обивателя абстрактною історією про абстрактні протиріччя – потрібно стати для нього «своїми». А цього хештегом у Twitter не досягнеш.
Єдине, що нас рятує – це наш противник. Росія настільки ретельно намагається бути схожою на СРСР, що їй це часом вдається. Сирія, американські вибори, Чорногорія, справа Скрипаля – Москва виконує за Україну ту роботу, яка Києву не по плечу й не по кишені. Якби Росія локалізувала конфлікт до двостороннього – про нас би забули. Але вона сама охоче робить його глобальним.
Із першого дня війни Київ транслював війну не як протистояння двох країн, а як напад Кремля на «Захід». Але від нашого трактування відмахувалися – тому що «Заходом» готові були вважати досить умовно. І лише зусиллями самої Москви ми тепер опинилися частиною загального контексту.
На тлі чудовиська, яке «обло, пустотливо, стозевно і лаяй», ми тепер нехай і не «свої», але куди менш «чужі». Природна перешкода. Стіна на кордоні. Прикордоння зі сходом, який трясе ядерними силами і хоче старого зі страху перед новим.
Але ця наша інтеграція до Заходу – вона ж від протилежного. Ситуативна історія, створена руками Москви, а не Києва. Перемога настане в той момент, коли ми і справді станемо «своїми». Коли вирвемося з того болота, в якому дрейфували останні чверть століття. Коли нас і Захід об’єднуватиме простір ціннісного, а не загальний окоп.
Утім, краще так, ніж ніяк.
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
