Актуально
35388 переглядів
 |
Гостем інтерактивної програми Української Служби Бі-Бі-Сі у п'ятницю 3-го листопада був колишній радянський дисидент і український правозахисник Василь Овсієнко.
Пан Овсієнко - за фахом філолог, поширював у часи СРСР самвидав, просвітянин, член Української Гельсінкської групи (УГГ) був одним з упорядників нової збірки документів присвячених правозахисному руху в Україні: "Українська Гельсінкська Група. До 30-річчя створення: історія, документи", яка надрукована цього року у Києві.
- Пане Василю, за 30 років від часу створення Гельсінкської Групи виросло вже ціле покоління людей, і не усі з них можуть знати, що поєднує рух правозахисників із столицею Фінляндії. Поясніть, будь ласка, для молодшого покоління.
- У середині 1970-х років ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу досягло такого напруження, що загрожувало перерости у нову Світову війну, яка би неминуче була термоядерною, що означало би самогубство людства.
У зв'язку з цим країни Європи, США і Канада домовилися між собою і провели нараду з питань безпеки й співробітництва у Європі саме у Гельсінкі.
Нарада сама тривала досить довго, а прикінцевий акт НБСЄ було підписано 1 серпня 1975 року. Власне це і надихнуло на створення правозахисного руху, відомого як Гельсінська група чи ж спілка.
- Один із фундаторів групи Левко Лук'яненко писав, що після наради у Гельсінкі провідні інтелектуали Росії та України хотіли, цитата, "кинути пробний камінь" і випробувати тодішні власті СРСР на чолі з Леонідом Брежнєвим, який поставив свій підпис під заключним актом, щодо справжньої відданості демократії. Ми знаємо, що це завершилося багатьма арештами, ув’язненнями й жертвами. Чи справді ті інтелектуали були настільки наївними, що щиро вірили у спроможність перехитрити тодішній режим?
- Це була геніальна ідея - поставити наш інтерес у контекст протиборства демократичного Заходу і тоталітарного Сходу.
Оскільки було підписано документи, у тому числі і так звану "третю корзину", де йшлося про гуманітарні питання, дотримання прав людини згідно з Декларацією ООН від 1948 року, СРСР брав на себе відповідні зобов’язання.
Звісно, режим Брежнєва думав: ми той Захід неодноразово дурили і знову надуримо.
Але розумні люди - спочатку в Москві, це був Юрій Орлов - вирішили, що треба створити спеціальні групи, які будуть спостерігати як держави-підписанти виконують, або НЕ виконують, ті зобов’язання у гуманітарній сфері.
Першою 12 травня 1976 року постала Московська Гельсінська група. Членом тієї групи був і генерал Петро Григоренко, який уже перед тим був репресований.
Він спілкувався з українськими інтелектуалами, зокрема, із київським письменником і філософом Миколою Руденком про доцільність існування окремої групи в Україні, щоби виявляти порушення прав людини в Україні та щодо українців у цілому світі.
Очолити її мав саме Микола Руденко, оскільки він перебував у Києві.
- І власне ту групу в Україні було створено доволі швидко - буквально за кілька місяців?
- Мені розповідала Оксана Яківна Мешко, чий син Олесь Сергієнко був ув'язнений, як до неї у вересні 1976 року прийшов Микола Руденко з дружиною з пропозицією створити відповідну групу. Оксана Яківна мала сумніви, але Руденко казав, що група діятиме у відповідності до заключного акту Гельсінкі, який прирівнювався до національного законодавства, тобто на цілком законних підставах...
- Тобто були ще тоді такі ілюзії, що влада не перешкоджатиме діяльності правозахисників?
- У Миколи Руденка справді були певні ілюзії, хоча Оксана Мешко вже тоді казала, що будемо ми всі переслідуватися й сидіти у в'язницях. Але все ж таки погодилася, бо просто сказала: "Я так далі все одно жити не можу і не хочу!"
Ось так вони з Григоренком і стали першими членами групи. Ще був член-засновник Олесь Бердник.
Поїхали вони також до Чернігова до Левка Лук'яненка, який тоді щойно відбув 15-річне ув'язнення і мав там безвиїзно жити під наглядом. Він теж погодився стати членом групи.
Ще погодились Іван Кандиба, Олекса Тихий, Ніна Строката-Караванська, Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Оце перша десятка відважних.
- Але Ви особисто, пане Василю, почали займатися правозахисною діяльністю ще раніше, чи не так. Ще до створення групи, наприкінці 1960-х, коли були студентом, Ви вже поширювали самвидав. Чому Ви пішли цим шляхом? Чи розуміли тоді, 18-річним юнаком, що це небезпечно?
- Певно, що розумів. Я виростав у селянській родині, яка не політикувала, але мала тяжкий історичний досвід.
Мої батьки пережили кілька воєн, пережили голод і, звісно, не хотіли, щоби їхні діти теж мали таке складне життя.
Але, приїхавши до Києва, я отримав доступ до самвидаву. Щоденник Василя Симоненка ходив у машинописі та в рукописах, вірші ходили.
Пам'ятаю фотокопію статті Михайла Брайчевського "Возз’єднання чи приєднання?", а потім викладач англійської мови університету Феодосій Слюсаренко дав мені фотовідбиток праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" і фотоплівку, із якої я вже сам зробив 6 відбитків.
Пізніше викладач логіки Василь Лісовий довірився мені і постійно давав літературу самвидаву для поширення.
Це зараз із множенням і поширенням проблем немає завдяки ксерокопіюванню, а тоді це була велика проблема - розмножити рукописи чи фотовідбитки.
Я це робив за допомогою старенької фотокамери вдома у моєї сестри, і фактично через мої руки пройшло усе, що тоді циркулювало у Києві: "Український вісник", що його розвивав В'ячеслав Чорновіл, "Бельмо" Михайла Осадчого, статті Євгена Сверстюка тощо.
- Але як люди Вашого кола впізнавали одне одного? Як насмілювалися довіряти одне одному, як от Ваші викладачі? Адже це було дуже небезпечно.
- Я мав дуже простий тест. Якщо людина поводиться порядно у дрібницях, їй можна довірити і щось важливіше. А непорядній людині просто не довіряли.
У мене за 5 років університетського навчання завжди у портфелі щось було із самвидаву. Так от мої товариші знали, що той портфель треба оберігати, якщо я кудись виходив.
Якби тоді у мене виявили матеріали, що були у тому портфелі, були би великі неприємності - зрозуміло, що з університету би вигнали, але могли й заарештувати.
- Так Вас же, власне, і заарештували!
- Так, але я тоді вже закінчив університет і півроку працював у школі. Тоді на мене прийшов подивитися університетський КҐБіст.
Я знав, що був такий собі Люшенко, який навіть мав у ректораті власний кабінет і цілу мережу своїх "стукачів".
Так от коли мене заарештували, він навіть спеціально прийшов на мене подивитися, мовляв, як же це так, що ми Вас не знали. А я йому кажу: "Зате я Вас знав!"
- І таким чином Ви 1972 року потрапили за ґрати?
- Так, тоді був так званий "покіс" 1972 року, а після цього вже підбирали і таких як я.
Я, певна річ, не був якимось діячем, як, скажімо, Іван Світличний, Чорновіл, Дзюба чи Василь Стус.
Я лише поширював самвидав, але у ті часи репресій уже затримували і таких як я. І мене, до речі, заарештували рівно у день 20-річчя смерті великого деспота Сталіна 5 березня 1973 року, коли я йшов до школи з повним портфелем учнівських зошитів.
- Фактично, Вас видав хтось з оточення?
- Власне, на той час уже були заарештовані Василь Лісовий і Євген Пронюк, вже кілька місяців тривало слідство у їхній справі і десь там випливло моє ім'я.
Але мене не відразу заарештували. Вони тоді розставили сіті, щоби зловити якомога більше людей - тих, кого знав я, чи які знали мене.
Тоді масово затримували так званих дисидентів, і на кінець 1972-го - початок 1973-го Київ уже був буквально порожній, не було до кого слова сказати.
Василь Стус геніально відобразив ту ситуацію. Його привозили до Києва 1976 року з концтабору на розмови у КҐБ. І ось що він писав:
"Яка нестерпна рідна чужина
Цей погар раю, храм зазналий скверни
Ти повернувся, але край не верне
Йому за трумну пітьма кам'яна..."
- До речі, у нас є запитання до Вас від слухача. Євген із Харкова якраз запитує, що Вам найбільше подобається з поезії Василя Стуса?
- Мені з Василем довелося бути у мордовських таборах у 1975-1976 рр., а потім іще я був із ним на Уралі - то було вже моє третє ув'язнення, а Василеве друге.
Тоді нас уже вважали особливо небезпечними рецидивістами, і ми сиділи по камерах. Десь півтора місяці ми провели в одній камері.
Власне там Василь Стус і загинув у 1985 році. І я був учасником тієї експедиції, яка перевозила тлінні рештки Стуса, Литвина і Тихого на батьківщину.
Я оце видав книжку "Світло людей" - це як Господь про себе казав, і я навіть у священика просив дозволу так книжку назвати. Він мені сказав, що про таких людей, які "горіли" і "світилися" - можна.
І саме про Василя Стуса у цій книжці нарис найбільший - близько 100 сторінок.
У в'язниці я бачив зошит Василя Стуса "Птах душі". Але той птах звідти так і не вилетів. Після загибелі Василя його рідним сказали, що усі його папери й записи були знищені. А там було близько 300 віршів і 300 перекладів.
Я, на жаль, був тоді у такому тяжкому фізичному стані, що не міг тих віршів вивчити. І це мій гріх.
Те, що Стус написав у Кучино на Уралі за своє останнє ув'язнення, - цей його 5-річний доробок - просто зник, і це ще один злочин перед українським народом. Як каже Михайлина Коцюбинська, творчість Стуса - це як дерево з обрубаною вершиною.
- Один з Ваших побратимів, із якими Вам довелося сидіти, - Микола Горбаль - розповів нам, як ви там співали українських пісень. Які саме пісні співали українські в'язні?
- У камері ми часто співали, але тихенько - переважно народних пісень. Микола прибув на Урал уже після смерті Василя Стуса, десь у жовтні 1985 р. Десь через рік по тому режим став трохи слабнути і нас перевезли в іншу тюрму.
Там, у в'язниці на станції Всесвятська, нас уже тримали у так званому безкамерному режимі.
Там уже можна було вийти у скверик, поміж берези, і поспівати голосніше. Це вже не було такою проблемою.
От у камері було співати, та й загалом голосно розмовляти, небезпечно. За це могли карати: позбавляти права купувати продукти на ті нещасні 4 рублі, що нам давали, скасовувати побачення, які і так дозволялись раз на рік, садити у карцер до 15 діб тощо.
За кілька таких порушень могли дати одиночне ув'язнення, і Василь Стус, наприклад, відбув цілий рік "одиночки".
Запитання слухачки: Лариса Скрипникова, голова Товариства української культури Карелії "Калина". Що для Вас головне з того важкого й прекрасного життя? Чи Ви не жалкуєте, що саме так склалося Ваше життя?
- Певно, що жалкую! Якби були нормальні умови, нормальна держава, я, можливо, був би непоганим учителем української мови і літератури.
Але довелося покласти життя на ту потребу, що стояла перед нацією.
Колись Василь Лісовий казав, що допоки нація не розв'яже національного питання, воно відтягуватиме усі сили.
Воно і самого Лісового потягнуло, і мене так само. Така вже наша доля...
- У 77-му ви звільнилися й повернулися до свого села. Нас зацікавило те, що ви працювали там художником-оформлювачем. Що це було? Вам довелося після таборів писати якісь радянські плакати ?
- Певно, до школи мене не пускали і на гарматний постріл, до роботи з дітьми. А треба було щось робити, і ось звільнилася посада художника-оформлювача. Скажімо, треба було писати соціалістичні зобов’язання, номери на машинах і навіть великі гасла "Слава КПРС". Мій приятель, який залишався в таборах, поцікавився у листі, як мені це вдається. А я сказав: "Так само, як Вам там шити рукавиці. Ви ж шиєте робочі рукавиці у Мордовії, і кожна рукавиця - це удар по імперіалізму." Я ставився до цього як до звичайної роботи. Можна було так само гній кидати, чи картоплю перебирати. Брали ж ми з рук наших наглядачів пайку. Можна було б теж не брати тієї пайки. Це був заробіток. Між іншим, я писав ці ж передвиборчі гасла, всю цю агітацію, але сам на вибори не пішов. Я не пішов єдиний на все село, на весь район і, можливо, на цілу область, бо вже зранку до мене приїхав голова колгоспу, секретар сільради, голова райвиконкому переконувати мене піти голосувати. Допитувалися, чому я не йду. Це моя особиста справа, я не бажаю брати участі у виборах, це не обов’язок, це є право, я цим правом не користаюсь. Певно, що дільниця не може відрапортувати про закінчення виборів, район не може теж, і область і ціла республіка не може закінчити вибори достроково через одного такого, що не хоче брати в них участі.
Микола з Одеси:
- Я дуже радий, що така хороша передача, корисна для всіх нас. Пане Василю, я захоплююся вашим геройством у 70-ті роки, це було важко, але як ви можете пояснити, чому розійшлися шляхи-дороги ваших побратимів. Чорновола й Левка Лук’яненка ...всіх назвати немає можливості. В чому була причина? Чи може залегко прийшла незалежність?
- Я би не сказав, що розійшлися. Коли ми були в ув’язненні, то всім нам однаково була потрібна свобода, і найголовніше - це свобода слова. А коли ми цієї свободи домоглися, то кожен почав говорити те, що він вважав за потрібне. Багатовекторність думок це нормально для будь-якого суспільства, як і те, що в нас виникло декілька партій на ґрунті Гельсінської групи. Найбільша була Українська Республіканська партія в той час... Певно, що хотілося, аби в той час ми були в одній організації і далі. Ну от так склалося, що розійшлися трохи, але це не означає, що один ЗА Україну, а другий ПРОТИ. Усі за Україну, але з якимись своїми відмінностями.
- Серед тих, хто нам писав є такі, що ставляться не без підозри до сучасної діяльності правозахисників. Сергій з Києва написав, що "українські правозахисники годуються американськими грантами..." Ще один слухач пише так: "Пане Василю, в Україні безліч громадських правозахисних організацій, але на моє переконання, що базується на власному досвіді, ті організації створені для задоволення амбіцій, задля грантів, а дієвої допомоги постраждалим не надають. А як справи у вашій організації? Чи можете ви пригадати складну проблему, яку вдалося вирішити з вашою допомогою.
- Я з 98-го року працюю в Харківській правозахисній групі, але підкреслюю, що я не займаюся конкретним правозахистом. Я займаюся історією правозахисного руху і тут є певні успіхи. Похвалюся, що ось днями 8-9 листопада буде привезено з Харкова дві грубі книжки, майже 1000 сторінок - це Словник дисидентів Центральної і Східної Європи й країн колишнього СРСР. Я до цієї роботи підключився з 98-го року й ось ми маємо цей плід. Там буде понад двісті бібліографічних довідок про колишніх політв’язнів...
- Де ви знаходили ці матеріали, адже таємні архіви в Україні ще не розкриті?
- Ми архівними матеріалами майже не користувалися. Доки ще є живі колишні політв’язні, ми записували їхні автобіографічні розповіді, просили робити копії їхніх вироків, документів, спогадів і на основі цього писалася така довідка. А також їхні усні розповіді ми списуємо на папір, у комп’ютер і ставимо на сайт Харківської правозахисної групи. А щодо конкретного правозахисту, то я справді зі своїм совєтським досвідом пробував братися за декілька справ у 90-х роках і мені це на вдавалося ...
- Чому не вдавалося ?
- Очевидно, в мене вже не було сучасного досвіду. Тепер характер порушень прав людини дещо інший, ніж був у наш час. У мій час досить було зафіксувати це порушення, написати про це, передати за кордон і разом із тим, права чиї були порушені, сідати в тюрму. Тепер ситуація інша трошки. Здебільшого порушуються економічні права людей, я не знаю, як їх захистити, тому за це не беруся. Я не дурю людей.
- Як ви ставитеся до молодшого покоління правозахисників ?
- Я знаю, що робить Харківська правозахисна група і якщо проводяться семінари для старшокласників, студентів молодших курсів, працівників правоохоронних органів, то це цілком конкретна справа. Ці семінари проводяться в різних областях. Мене туди не кличуть, тому що мій досвід там уже буде трошки недоречним.
Запитання слухача:
- По війні взимку 47-го року почався ще один організований Москвою Голодомор на Україні. В селі Горіле Запорізької області половина моїх однолітків тоді померла з голоду. Ці діти пережили і румунську й німецьку окупацію, а комуністична влада їх задушила голодом. В Австралії, Аргентині, Канаді не було тоді посухи, але тодішні Щербицькі і Кравчуки не подумали звернутися по допомогу, навіть згадувати про цей голодомор було заборонено. Пане Овсієнко, хто і коли за це відповість?
- Ви знаєте, коли мене судили востаннє у 86-му році в Житомирі, то у вироці теж записано, що я розповсюджував наклепницькі вигадки, що нібито на Україні був якийсь голод, а щоб було достовірніше, то написали у вироці, що в 38-му році. В залі сиділа моя мати, вона, певна річ, знала, що то таке, і був також такий Демченко, вчитель із мого села, котрий стверджував, що нічого подібного не було. Я не сперечався з ним, бо тоді то була абсолютно марна справа. Коли буде кара? Бог його знає, чи та кара буде і кого карати. Ми знаємо, що совєтська влада була принесена нам на російських більшовицьких багнетах, що тодішній український уряд був маріонетковим, українців там майже не було, і мені дуже гірко бачити, що зараз у теперішньому українському уряді все менше й менше українців. Там ключові позиції займають етнічні росіяни.
- Ви вважаєте, що інтереси українців можуть захищати лише етнічні українці ?
- Не лише. Ми знаємо приклади, коли не лише етнічні українці захищали інтереси українців. Але ті люди задивлені на зорі Кремля. Скажімо, коли пан Азаров, віце-прем’єр, прибився в Україну у 84-му році і він уже нами керує, і не хоче знати жодного українського слова, то я не чекаю від нього, що він захищатиме національні інтереси українського народу. Для нього - це територія й населення, котре можна пограбувати.
Коментар слухача, який особисто знає пана Овсієнка:
- Це дуже добра людина. Він навіть до тих, хто його карав, ставився доволі доброзичливо. Ми разом працювали над біографічною частиною Словника дисидентів, нарис про Івана Світличного написала його дружина Леоніда Павлівна. Вона пише: "На похоронах Івана Світличного, кагебістів було більше, ніж людей." Тобто, вона їх за людей не вважає. Василь переправляє: "Кагебістів було більше, ніж друзів". Ось таку людину, яка не може образити і муху, звинувачували в тому, що він напав на міліціонера, відірвав йому ґудзик. Це був його третій термін, кримінальний злочин, який був, безумовно, сфабрикований.
- Ну-ну, пане Миколо, а он Микола Горбань і В’ячеслав Чорновіл - ґвалтівники. Їм було сфабриковано справу про спробу зґвалтування. А Ярослав Лесів, священик, чи Василь Січко - ті, бачте, в тумбочці мали наркотики.
- Але чи справді ви можете всіх вибачити, навіть тих, хто на вас доносив ?
- Щодо мене, то якось я про це не думав. Але тут у Києві ходить колишній суддя Валерія Марченка, котрий дав йому десять років особливого суворого режиму і п’ять років заслання і визнав його особливо небезпечним рецидивістом. Валерій Марченко не витримав і року. Він помер в ув’язненні, в тому концтаборі він доходив до краю, а потім помер у Ленінграді в лікарні. Цей суддя - Григорій Зубець. Коли вже був закон про нашу реабілітацію, ніхто інший, як він, за своїм підписом, прислав матері Ніні Михайлівні документ про реабілітацію Валерія. Він після того ще був головою Київського обласного суду, а тепер він - член Вищої Ради юстиції, і він ходить по цій землі і на нього пальцями не показують і не плюють. Як це може бути ?
Юрій з Києва:
- Як на вашу думку, чи не було б доцільно в обов’язковому порядку вивчати в школі працю Олександра Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ"?
- Можна вивчати і "Сад Гетсиманський". Це - річ не менш значуща і написана значно раніше, ніж "Архіпелаг". Очевидно, нам це потрібно вивчати. Але от бачите, українці не державна була нація і не зробили такої слави й популярності українському авторові, як Солженіцину.
Людмила з Донецька:
- Чи буде колись засуджений комуністичний режим України і куди будуть тікати яскраві представники цього режиму? Можливо, на Кубу?
- На Кубі вони, очевидно, всі не вмістяться, але мені було дуже цікаво, як може десь рік тому уповноважена з прав людини пані Ніна Карпачова побувала на Кубі і розказувала нам, що вона побувала на острові свободи. Я знаю, що звідти люди тікають на човнах, у ночвах, їх акули їдять у морі... Виявляється, ось такий є острів свободи. Як говорити про комунізм, то в мене є така грубелезна книжка в російському виданні з передмовою академіка Яковлєва, колишнього члена Політбюро КПРС. Там підраховано, що жертв комунізму у світі - 96 мільйонів. То мені хочеться взяти ту книжку і вдарити товариша Симоненка по голові, бо вже немає чого говорити...
- Сподіваюся, не буквально...
- сміється ...Ну якщо чоловік називає себе комуністом, то він же відповідальний за ті 96 мільйонів смертей, за кожного.
Ірина з Харкова:
- Ким є на разі Ніна Карпачова, адже за законом України про уповноваженого Верховної Ради з прав людини, він не може бути депутатом.
- Певно, що ні. І в наш час у Гельсінській групі, пам’ятаю, Юрій Литвин відстоював цей принцип: правозахисник мусить бути позапартійним, об’єктивним. Пані Карпачова теж мусить бути позапартійною, або не бути на цій посаді.
Дмитро із Запоріжжя:
- Чому в Україні так мало знають генерала Петра Григоренка, якого ви теж уже згадували.
- Його краще знають кримські татари, бо він їх дуже ефективно захищав. Там у кожному татарському селищі є вулиця Петра Григоренка. У Києві є навіть проспект Петра Григоренка, але бачите, оскільки у Верховній Раді доповідав Мустафа Джемілєв, він належить до фракції НУ, то і не проголосували. Ті депутати не знають, хто такий Петро Григоренко, і знати не хочуть. Вони зовсім з іншої культури, їм це ні до чого. Якби про Григоренка розповідали із фракції Регіонів, проголосували б. "Так надо. Так положено".
Оксана Звєрєва:
- Чому на вашу думку саме зрусифікована вкрай донецька земля в 60-70-х роках дала Україні найбільше достойних людей: Стуса, Дзюбу, Світличного, Тихого, Руденка, які за українську мову йшли до загину. І що тепер відбувається? "Еліта" тієї землі невтомно нав’язує мову сусідньої держави?
- Люди, яких назвала пані Оксана, народилися ще десь у 20-30-40-х роках, коли ці землі були етнічно українські і там переважало українське населення. Але ми знаємо, що діялося в 33-му - голод, вимерли цілі села і туди було навезено чужорідного населення. Знаю, що лише в 34-му у вимерлі села Лівобережжя було завезено 240 тисяч сімей з Росії. От Іван Бровко вчителював на Харківщині у селі Сахнівка. Він каже: "Одного разу чую, як щось так стукає у коридорі. Визираю - діти йдуть. Взуття у них із дощечок. Призвели їх із Свердловської області." Це називалося "допрісєлєніє". І на цій підставі школу в українському селі перевели на російську мову.
Михайло з Донецька:
- Що ви могли б порадити нашій владі, щоби все таки було примирення між Заходом і Сходом?
- Наш Президент ставить нам у приклад іспанців, які в 30-х роках побилися й помирилися. В нас ситуація дещо інша. До нас прийшли НКВДісти, КГБісти, які окупували Україну. Як із ними миритися ? Вони не хочуть визнавати нас, як таких узагалі. А, скажімо, комуністи взагалі не визнають існування українського народу. Вони завжди кажуть "народ України", а самого українського народу взагалі не визнають. Ну, то як із ними можна миритися, я не знаю!
- Яке із запитань наших слухачів вам сподобалося найбільше?
- Отого пана з Харкова про голод. Це питання мене найбільше схвилювало. Я б йому може віддав перевагу.
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
