На нашій “не своїй” землі

Автор/джерело -  © Петро ПРОЦИК, радник Голови Народного Руху України, для порталу “Аратта” 

Українські ЗМІ у черговий раз повідомляють українцям про багаторічну перманентну спробу влади повернути державі гідрографічно-навігаційні об’єкти, що незаконно утримуються Чорноморським флотом Росії, що, маємо надію, тимчасово базується на нашій території.

Загарбник чи орендар?

Але Росія має своє трактування цієї проблеми, й на офіційному рівні заявляє, посилаючись, до речі, на якісь тільки їм відомі міжнародні норми, що користуються вони гідрографічно-навігаційними комплексами цілком законно, а примусове їх вилучення в ЧФ РФ неможливе, оскільки такі дії, як вони вважають, "суперечать базовим угодам щодо Чорноморського флоту і не можуть бути здійснені".

Історія цієї суперечки сягає перших років нашої незалежності, часів, коли ми намагались впорядкувати нашу незалежну державу.

Ще за півтора року до підписання угод між Україною та Російською Федерацією від 1997 року про статус і умови перебування ЧФ РФ на території України - 01.01.1996 р.- у Всесвітню систему оповіщення від Головного управління навігації й океанографії Міністерства оборони РФ (ГУНіО МО РФ) поступили повідомлення мореплавцям, в яких зазначалось про те, що на основі міждержавних угод і актів ГС ВМФ РФ передала гідрографічне майно і засоби, необхідні для забезпечення безпеки судноплавства національним гідрографічним службам країн - республік колишнього Союзу РСР на Балтійському, Чорному і Каспійському морях і відповідальності за безпеку мореплавства у територіальних водах і економічних зонах цих держав не несе.

Угодами від 28.05.1997 р. маяки і засоби навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки мореплавства в оренду Росії не передавались, і вже після їх підписання вище означена інформація була повторена для світової спільноти у Повідомленнях мореплавцям ГУНіО МО РФ від 01.01.1998 р. Таким чином, цими повідомленнями світовій спільноті відповідальність за безпеку мореплавства покладалась на нашу державу.

Більш того, держава Україна у 1999 р. ратифікувала Конвенцію ООН з морського права від 1982 р., згідно з якою взяла на себе відповідальність перед світовою спільнотою за навігаційно-гідрографічне забезпечення безпеки судноплавства у своїх територіальних водах (Закон України від 03.06.1999 р. №728-Х1V). Виконання цього державного завдання було покладене на Міністерство транспорту і зв’язку. Кабінет Міністрів Постановою від 17.08.1998 р. №1282 передав майно підприємств, установ і організацій гідрографічної служби до сфери управління цього Міністерства. В цей перелік ввійшли також маяки і засоби навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки судноплавства, розташовані на узберіжжі від мису Тарханкут до мису Аю-Даг. Відповідальність Мінтрансу за реалізацію державної політики в сфері навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавання у листопаді 2000 року визначена й указом Президента №678/2000.

Не маючи доступу до зазначених вище комплексів Мінтранс звернулося до Генеральної прокуратури, котра, в свою чергу, 30.07.2001 г. направила до Господарського суду АР Крим позовну заяву про вилучення у в/ч 49385 ЧФ РФ гідрографічного майна, вказаного у Постанові КМ від 17.08.1998 р. №1282. У процесі судових розглядів відповідні позовні заяви були направлені господарські суди м. Севастополя і Херсонської області

Лише у 2003 и 2004 рр. рішення господарських судів м. Севастополя і Херсонської області на користь України вступили у законну силу.

Накінець, рішенням Севастопольського апеляційного суду від 11.09.2006 р. стосовно 22-х об’єктів, розташованих від мису Тарханкут до мису Лукулл і від мису Сарич до мису Аю-Даг позов Генеральної прокуратури України був повністю задоволеним. Подібне рішення ухвалив й апеляційний суд Херсонської області.

Згідно з рішеннями вищевказаних апеляційних судів усі перераховані у Постанові КМ від 17.08.1998 р. №1282 об’єкти мають бути вилучені з незаконного користування й передані ГУ "Держгідрографія" відповідними підрозділами Державної виконавчої служби.

Між тим, неодноразові спроби органів виконавчої служби на мисі Сарич та в Генічеську Херсонської області (до речі, чому тільки там) наштовхнулись на спротив озброєних підрозділів морської піхоти ЧФ, котрі без дозволу влади пересуваються не лише по Криму, але й на сотні кілометрів вглиб української території. Активно протидіють виконанню судових рішень й проросійські громадські організації, що також вояжують від об’єкта до об’єкта.

ЧФ РФ заявляє, що судовим виконавцям було відмовлено в допуску на територію військових об’єктів на підставі того, що "російсько-українські угоди 1997 року є міждержавними і визначають порядок майнових питань тільки в рамках двосторонньої комісії".

А що ж наша влада?

Президент України висловив надію на те, що питання з гідрографічними об’єктами в Криму буде вирішене у ході засідання міждержавної комісії Ющенко-Путін. Про якусь реакцію Уряду, Мінюсту, МВС чи Служби безпеки ми не чули.

Рішень українських судів для наших можновладців ніби й не існує, а про обов’язок цих державних інституцій забезпечувати суверенітет вони, як видається, не пам’ятають.

І тому не дивним, навіть закономірним є нехтування судовими рішеннями й російського уряду.