Актуально
69894 перегляди
 |
Минуло 40 днів, як відійшла на Божу дорогу слави Оксана Бандера, наймолодша із сестер Провідника ОУН. Ця жінка мужньо стала нарівні з борцями за свободу свого народу і сповна розділила їх долю, але мала до боротьби не автоматичну зброю, а тільки два духовні середники: молитву до Бога та віру в Україну.
Нескорена, як і всі Бандери, вона гідно перенесла на своїх плечах всі терпіння та страждання нескінченно довгих 48 років страшної більшовицької каторги в численних таборах, засланнях, спецпоселеннях. Отож все її свідоме життя стало героїчним збірним символом українського свідомого жіноцтва, що випило до кінця гірку чашу матері, сестри, дружини українського націоналіста ХХ століття...
Дитинство й молодість
Вона народилася 22 грудня 1917 року (правда, шкільні свідоцтва вказують на іншу дату народження — 27 листопада). Коли їй виповнилося чотири роки — померла мати. Дитячі роки провела на Тернопіллі в отця Івана і тети Люби Чарторийських у Кобиловолоках (1922—1933). Там закінчила народну школу. Вчилася на «відмінно», про що свідчать її три шкільні свідоцтва про успішність за 1927—1930 рр. Ці десять з лишком прожитих у рідних людей літ, хоч і без материнської ласки та батьківського піклування, можна, напевно, вважати найспокійнішими в її житті з огляду на ті терпіння, які очікували на неї в недалекому майбутньому. По закінченні школи Оксана Бандера переїхала до Стрия і вступила тут до гімназії класичного типу, яку на підставі нового закону про освіту перетворили на реальну гімназію. Перші два роки дівчина жила з батьком о. Андрієм у с. Волі Задеревацькій, звідки щодня добиралася возом до Лисовичів, де пересідала на потяг до Стрия. Згодом, навчаючись у гімназії, вона жила в бабусі у Стрию. На час навчання припадає її остання зустріч з братом Степаном у 1933 році перед його арештом. Їй тоді було 16, а Степанові — 24 роки. Гімназію також закінчила успішно. Оксані з прізвищем Бандера, сама згадка про яке викликала люту ненависть у польських загарбників та з огляду на активну політичну діяльність батька і брата, відшукати роботу було практично неможливо. Тому, щоб знайти хоч якийсь підробіток, вона була змушена закінчити ще й однорічні бухгалтерські курси та однорічні курси крою і шиття. «Хоч те пригодилося в Сибіру», — буде пізніше жартувати Оксана Бандера.
Колами пекла
З приходом на Західну Україну «перших совітів» репресії не могли оминути родини Степана Бандери. Це було тільки питанням часу. 22 травня 1941 року енкаведисти ув’язнюють Оксану разом з батьком та сестрою Мартою. Коли забирали з дому, Марта хотіла взяти на дорогу хоча б щось із речей, але їх з машини вже не випустили. Згодом підійшов якийсь військовий і передав їм вузлик зі словами: «Вот ваші вєщі!». Як розгорнули, то побачили там трохи наспіх зібраної одежі, а між нею — молитовник із вкладеним у нього образком Гошівської Богоматері та вервичку — подарунок Папи Римського. Цей молитовник і ця вервичка стануть для обох сестер чи не єдиною опорою їхнього страдницького життя на сибірських етапах та засланнях.
Після виснажливих допитів родину розлучили: батька відправили в станиславівську тюрму, а Оксану з Мартою — на Сибір. «Як нас большевики взяли в 1941 році, — згадувала ще рік тому Оксана, — то ми з сестрою Мартою відбували їх присуд у Красноярському краї, і нас часто перевозили по різних місцях. Нам із сестрою Мартою дали по 20 років. Пізніше, чи рік, чи два, не пам’ятаю, написали нам присуд: «Пожизнєнно».
Нас кидали з місця на місце по спецпоселеннях, як доля циганів — не більше ніж два-три місяці на одному місці: колгоспи, будівництва, лісозаготівлі, заводи. Ми працювали від ранку до вечора на один пайочок: 500 грамів хліба, більше нічого — ні зерна, ні грошей. Хоч який то хліб був — 70 відсотків товченої вареної бульби, перемішаної з мукою». Рідні сестри Бандери уникли негайного фізичного знищення тільки тому, що їх тримали в тюрмах як «члєнов сєм’ї врага народа» і як останній засіб впливу: по-перше — на Степана Бандеру, по-друге — на весь національно-визвольний рух України. Сестри Бандери це розуміли не менше за своїх «визволителів», і хоч їх примушували до зради, але вони не відступили від своїх переконань, за що заплатили сповна.
1953 року, коли помер Сталін, сестер відвезли до Москви, де запропонували написати відкритого листа воякам УПА з закликом припинити боротьбу і здатися. За це їм обіцяли свободу і проживання в столиці «Родіни». Вони відмовилися, і їх знову повертають в табори. В 60-х, за Хрущова, їм видають паспорти, але не дозволяють їхати в Україну. За часів Брежнєва заборона зберігається. Змінюється одна комуністична кліка іншою, насувається розвал Совєтского Союзу — присуд «пожизнєнно» сестрам так і не відмінено.
В 1982 році на чужині помирає Марта. Здається, така ж доля чекає й на Оксануѕ Але в 1989-му завдяки старанням уже нової хвилі українських політв’язнів Опанаса Заливахи, Зеновія Красівського та майбутнього отця Ярослава Лесіва 82-річна Оксана Бандера по 48 з лишком роках неволі повертається на Батьківщину.
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
