Актуально
20877 переглядів
 |
«Він» - це мер міста, який беззмінно править ним уже 26 років, ще з часів «перебудови».
За цей час він перетворив звичайний районний центр у добре укріплене князівство з абсолютною владою монарха. «Ми тут наче на острові – що б не відбувалося у «великій Україні», на нас це майже не впливає, у нас тут свої порядки», - кажуть місцеві.
За всіма канонами феодального устрою, усі більш-менш важливі посади в місті займають або родичі «князя», або, в кращому випадку, їхні найкращі друзі з місцевої «шляхти». Кадрова політика, за словами тутешніх мешканців, проводиться за схемою «мер призначив начальником управління свого кума, а як той постарів, то віддав посаду у спадок своєму сину, той потім пішов на підвищення і залишив на господарстві свого двоюрідного брата, який згодом передав посаду своєму однокласнику і так далі».
При цьому мера стабільно підтримують на виборах – хоча і не сімдесят з гаком відсотків, які значаться у протоколах голосування. Схоже, він став для вознесенців певною константою буття, чимось невідворотним, як зміна пір року.
Але скоро в їхній свідомості може статися злам – міському голові, очевидно, набридло керувати своїм князівством, і він вирішив балотуватися до Верховної Ради. Але залишати рідне місто напризволяще не став – і вже заявив, що за намісника він залишить першого заступника міського голови.
«За сталий розвиток міських, селищних та сільських громад», - з білборду з таким написом мер натхненно дивиться на цілий комплекс місцевих «наливайок». Сталий розвиток виглядає своєрідно. «О, так ви таки працюєте?» - питаю у магазині, розміщеному при місцевому м’ясокомбінаті. «Привозна», - вказує продавець на вітрини з ковбасою. А от у місцевого хлібозаводу справи йдуть непогано, бо підприємство входить у орбіту інтересів усе того ж міського голови. Проблема конкурентної боротьби, як елементу капіталізму, була вирішена елементарно – місцевим торговцям він, під загрозою закриття «точок», заборонив завозити будь-який інший хліб, окрім виробництва свого заводу.
Взагалі, у Вознесенську так багато наливайок, кафе, кіосків з пивом-цигарками, що, перефразовуючи Ільфа та Петрова, можна було б написати: «…здавалось, що жителі райцентру В. народжуються лише для того, щоб випити п’ятдесят грамів у наливайці, закусити в генделику та взяти пива й цигарок додому». Міське життя вирує винятково довкола цих алкоцентрів, де цілими днями товчуться і старі, і молодь.
Місця для нових закладів катастрофічно не вистачає. Розміщена в центрі міста загальноосвітня школа по периметру оточена торговельними точками, серед магазинів, де торгують харчами, кормом для тварин, одягом, спідньою білизною, побутовою хімією, знайшлося місце і для пари наливайок. Як наслідок, для проходу школярів залишилась лише вузенька хвірточка, біля якою зранку утворюються чималенькі черги дітей.
На саму ЗОШ коштів у бюджеті не вистачає – «за потребою» школярі змушені бігати на вулицю, до напівзакинутого туалету, де, за словами батьків, водяться щурита інша нечисть.
За словами жителів Миколаївщини, подібну ситуацію можна спостерігати, фактично, у будь-якому райцентрі. Щось схоже діється і в самому Миколаєві, де зараз проживає майже половина населення області. «У нас все організовано наступним чином, - розповідає місцевий опозиційний активіст і показує на своє передпліччя. - Ось тут – ті, хто реально керує усім, а це, - опозиціонер ворушить пальцями, - повністю підконтрольні їм місцеві чинуші, яких вони тасують по посадах, залежно від вигоди».
Серед «тих, хто керує усім», найчастіше називають двох персонажів з характерними кличками Мультік і Гурік. Хто стоїть за ними, достеменно невідомо, місцеві говорять про зв’язок Мультіка й Гуріка з Сім’єю (зрозуміло, якою).
Чималий вплив у місті приписують і громадянину на прізвисько «Тазік», а ось у його колеги за фахом, «Наума», останнім часом виникли проблеми – він щось не поділив зі своїми соратниками по цеху і був затриманий за незаконне носіння вогнепальної зброї.
Взагалі, 2010-і у Миколаєві нагадують 90-і: «стрілки» й розборки прямо у центрі міста, стрілянина та замахи на вбивство стали буденною справою. «Вони спочатку з’їли бізнес «чужих», потім – бізнес тих, хто підтримував «чужих», а їсти і далі хочеться, тому доводиться забирати бізнес у своїх же», - пояснює наш співрозмовник.
Кримінальна атмосфера відчувається всюди. «Ти подивись на сканворд», - опозиціонер протягує партійну газету синьо-білих «Слово регіону», центральною темою якої є «захист прав російськомовного населення». В очі кидаються одразу три питання: «Що таке общак?», «Удавка бандита» та «Дискомфортний туалет». Після хвилини розгадування партійного сканворду стає зрозумілим, що єдино можливою відповіддю на останнє питання є слово «параша»…
Мовна ситуація на Миколаївщині багато в чому типова для центральної та південної України: область є майже суціль україномовною, в облцентрі більшість розмовляє (чи, скоріше, думає, що розмовляє) «мовою інтернаціонального спілкування».
На місцевому базарчику продавчиня кавунів, після обміну парою реплік з моїм супутником, стриженим налисо кремезним, але при тому інтелігентним, чоловіком середніх років, який відмінно володіє українською мовою, раптом починає виправдовуватись: «Не треба, я вашу мову понімаю…» Швидко віддає нам кавун і ніяково починає копирсатись у сумці.
«Вона просто такого не чекала: бачить здорового голомозого дядька, а він з нею говорить по-перше, ввічливо, по-друге, українською мовою», - з усмішкою пояснює супутник.
«Тут своєрідний менталітет людей, особливо в обласному центрі, - розповідає він, - більшість мешканців є переселенцями з Росії, Україну вони підсвідомо сприймають як тимчасове місце проживання, їх постійно тягне до Росії, звідси підтримка «язика», Митного союзу та подібних тем. Але в Росії вони теж нікому не потрібні – от і живуть усе життя, не маючи своєї батьківщини».
Ментальність місцевих жителів, безумовно, накладає відбиток і на політичну карту регіону. На відміну, від приміром, Луганщини, регіонали міцно тримають тут свої позиції. Головна боротьба, як і майже по всій країні, ведеться між ними та об’єднаною опозицією. Справи останньої погіршуються тим, що вищевказані клани Мультіка, Гуріка та підконтрольного їм топ-чиновництва (губернатора Круглова, голови облради Дятлова, мера Миколаєва Чайки та інших) пустили метастази і в опозиційному середовищі.
Особливо погіршилась ситуація після об’єднання місцевої «Батьківщини», яка у «чужій» області змогла вибудувати розгалужену та «бойову» партійну структуру, з вельми аморфним у політичному та організаційному плані «Фронтом змін». Лідер останнього, Вадим Меріков, є вихідцем з тієї ж «Батьківщини», у свій час зі скандалом покинув її фракцію у міськраді, перейшовши до Яценюка, але зараз вимушений повернутися до співпраці зі своїми колишніми соратниками, очоливши штаб об’єднаних. Це, до речі, жодним чином не заважає йому вести спільний бізнес з місцевими впливовими регіоналами.
Рядові «біло-сердечні» активісти чимало нарікають на те, що при новому керівництві система управління кампанією почала давати збої, місця досвідчених роговиків позаймали люди, для яких нинішня кампанія є першою в житті. Через організаційний хаос на обласному рівні окремі керівники місцевих штабів вимушені діяти на власний розсуд, щоб хоч якось зберегти надію на пристойний результат.
Наслідки такої ситуації не забарилися: як вдалося довідатися, рейтинг опозиції, який мав чітку тенденцію до зростання за останнє десятиріччя (4% у «Батьківщини» в 2002 році проти 23% Юлії Тимошенко у 2012-ому), почав падати донизу, і зараз коливається на рівні 13% - тобто не набагато більше, ніж на виборах 2006-го.
Внутрішній хаос – далеко не єдина проблема місцевої опозиції. «У нас як тільки дізнаються, що якийсь бізнесмен навіть не підтримує опозицію фінансово, а тільки задумується над цим, у нього моментально виникають труднощі, - кажуть місцеві партійці, - контроль над цим з боку влади і силовиків просто тотальний». Місцевий мажоритарник від ОО Вадим Корнацький нещодавно був вимушений разом з сім’єю виїхати за межі України, побоюючись арешту.
Для обробки простого народу синьо-білі використовують інші методи. Окрім банального підкупу, чільне місце займає залякування. Найголовнішу роль у ньому грає… встановлення відеокамер на виборчих дільницях. Місцевим селянам розповідають, що камери будуть встановлені прямо у кабінках для голосування: «І якщо проголосуєш не так, сам розумієш, що з тобою буде…» І селяни у ці нісенітниці вірять.
Жителі облцентру недалеко від них втекли. «Мені сказали: як за ПР не проголосуєш, вилетиш з роботи», - каже місцевий житель, який під час відпустки підробляє агітатором в палатці синьо-білих за 150 гривень в день.
- А як вони взнають, за кого ви проголосували? – питаю.
Пауза. Схоже, раніше місцевий над цим не задумувався.
- Та якось взнають, - тягне непереконливо і після паузи додає: ну, вони ж влада, значить, за них треба голосувати.
P.S. У ресторані «Монарх» на центральній вулиці Миколаєва, Совєтській, огрядний громадянин у дорогому костюмі, але без особливих ознак інтелекту на обличчі несподівано каже своїй супутниці, яка за віком годиться йому у внучки: «Тепер ти бачиш, що таке буржуазна розкіш!..». Дівчина, можливо, до кінця не розуміє, що таке «буржуазна», але захоплено киває, споглядаючи величезну тарілку з суші: так, так, розкіш.
«Буржуазність» - навряд чи те слово, яке добре описує загальну обстановку. Куди краще пасував би «феодалізм 2.0» Але таке поняття навряд чи відомо самому товстуну.
Публiкацiї за темою «Людина і влада»:
