Актуально
29477 переглядів
 |
До тактики іррегулярної війни, до якої вдалося угруповання «Ісламська держава», неповоротка військова машина західної коаліції пристосувалася за 2 роки. А критиковані наші генерали, не без допомоги західних союзників, зуміли переломити гібридну тактику противника трохи більше ніж за 9 місяців у 2014-2015 роках. Отже, якщо генерали і готуються до минулих війн, то перемагають вони у війнах цілком сучасних.
Зовсім інша річ суспільство. Суспільство живе реаліями минулих воєн, міряючи сьогоднішні конфлікти мірками минулого століття. І на відміну від генералів, не тільки не має прямих стимулів пристосовуватися до нових умов, а й завдяки зусиллям пропагандистів, все глибше занурюється в пучину застарілих стереотипів і згубних упереджень щодо природи і структури сучасних конфліктів.
І ці масові упередження самі можуть бути рушійною силою насильства.
Про що слід знати, розмірковуючи про сьогоднішні конфлікти
Сучасні конфлікти – це ознака послаблення держав і посилення локальних громад у глобалізованому світі.
Отже, по-перше, новий тип конфліктів, поширення яких ми спостерігаємо в світі в останні 40 років, не слід описувати в традиційних термінах, зокрема, як застосування насильства для захоплення ресурсів, що було в класичних війнах попередніх 300 років. Вже в першій половині ХХ століття розвиток виробничих відносин і поширення демократії призвели до того, що війни стали неефективним способом розвитку економіки. Торгувати ресурсами стало набагато вигідніше, ніж воювати за них. І лише деякі архаїчні авторитарні режими залишилися прихильниками застарілої доктрини, що призвело до Другої світової і до падіння більшості цих режимів.
В демократичних країнах великому капіталу, в тому числі і олігархії війни не вигідні. Великий капітал може отримувати сталий зростаючий прибуток тільки в умовах різноманітних міжнародних торгово-економічних зв’язків, бажано – глобальних, що є несумісним з війною. І воєнні замовлення, які нібито приносять захмарні прибутки монопольним корпораціям, насправді є не більше ніж невеликим покриттям колосальної упущеної вигоди від зупинки міжнародної торгівлі.
В сучасних конфліктах саме насильство і є тим ресурсом, володіння і управління яким дає перевагу одній із сторін.
По-друге, сучасні конфлікти не є конфліктами рівних або рівнозначних противників. Як правило, вони асиметричні. Серед іншого, це означає, що до різних сторін не слід застосовувати тотожні критерії.
Поведінка різних сторін і груп сучасного конфлікту підкорюється різним законам.
Наприклад, російське суспільство і російська держава принципово відрізняються від суспільства і держави української – як устроєм, так і способом функціонування, отже, будь-яка спроба узагальнити українські реалії в російських термінах є неправомірною і веде до помилкових висновків.
По-третє, більшість сучасних конфліктів є гібридними. Отже, серед іншого, в умовах, коли насильство стає конкурентним ресурсом, а порівняння сторін – неочевидною задачею, в них складно відокремити комбатантів від нон-комбатантів, постраждалих від вигодонабувачів, а заклик до перемоги від провокації.
Тому, на жаль, так легко маніпулювати громадською думкою, видаючи чужих негідників за своїх героїв.
Війна і крупний капітал: Україна vs Росія
Розповсюдженою тезою є гасло про те, що олігархи наживаються на війні. Це гасло базується на політичних і економічних реаліях першої половини ХІХ століття і більшовицьких плакатах Громадянської війни в Росії. Природною похідною від цього гасла є теза про те, що «росіяни нам не вороги» і «справжній ворог – на Банковій, а не в Кремлі» (див. «перетворимо імперіалістичну війну на громадянську» і «геть буржуазний уряд»). Але часи змінилися, і ролі великого капіталу і політичних еліт в сучасних конфліктах визначаються не лише іншим устроєм глобального суспільства, відмінним від того, що було 150 років тому, а і різним устроєм українського і російського суспільства і держави.
Якщо про українську державу звично говорять, що вона є корпоративно-олігархічною, то російську, слідом за аналітиком Фонду Карнегі Мойзесом Неймом, слід визначати як типову мафіозну. Цей, якісно інший тип держави, характеризується концентрацією влади в руках конгломерату правлячих корумпованих квазі-станових кланів, представлених симбіозом організованої злочинності, силовиків і великого капіталу, реалізованої у вигляді вертикалі, заснованої на праві сили. Нічого подібного в корпоративно-олігархічній державі немає. Щось схоже намагався реалізувати Янукович, коли будував «кримінальну республіку», але його спроби були швидко припинені.
Цією різницею визначаються різні ролі великого капіталу. Український олігархічний капітал є транснаціональним і сконцентрованим на прибутку, російський – мафіозним, сконцентрованим на владі і статусі. Для російського мафіозного капіталу насильство є природним і єдиним доступним інструментом. Тому в умовах війни, як свідчать дані «Форбс», великий капітал України демонструє тенденцію до збіднення, а російський, навпаки – до втримання та навіть збільшення своїх статків.
Публiкацiї за темою «Є така думка»:
