Актуально
17302 перегляди
 |
Тій самій, яка болісно хоче повернутися в 2013-й. У якому не потрібно забивати голову санкціями, Кримом, Донбасом і суперечками про Nord Stream. У якому не потрібно витрачатися на армію і скидатися на НАТО.
На це сподіваються в Україні. Ті, хто не хоче змінювати бізнес-ланцюжки. Ті, хто їздить до Росії на гастролі. Ті, хто виправдовує інтереси гаманця ‒ риторикою «боротьби за мир». Тому що своя сорочка завжди ближча до тіла.
На це сподіваються всі ті, кому Росія платила офіційно і з-під поли. Ті, хто запевняв себе, що цінності й цінники приречені збігатися. Ті, хто мріє про повернення до зони комфорту. Яка безнадійно пішла в небуття п’ять років тому.
Але тільки є одна проблема. А чому ми вирішили, що миру хоче сама Росія?
Змінюваність влади гарантує осудність влади. Будь-який політик рано чи пізно стає заручником своїх поглядів. Будь-який політик рано чи пізно починає вимірювати реальність по собі. Вибори ‒ це спосіб ротації влади, в результаті якого важелі отримують ті, хто відчуває «Zeitgeist». Той самий «дух часу» і «порядок денний епохи».
Будь-яка країна, в якій іде ротація еліт, приречена змінюватися. Тому що змінюються настрої, надії та запити. Ми чітко бачимо це в Україні, в якій у значної частини людей «порядок денний добробуту» витісняє «порядок денний суверенітету». На це відгукуються кандидати в президенти, які в спробі здобути симпатії говорять про платіжки й тарифи, ціни та пенсії. А ще наголошують на тому, що ми просто неправильно домовлялися з Кремлем. А якщо почати робити це правильно ‒ мир повернеться.
Але в тому й річ, що в самій Росії нічого не змінилося. Тому що ніяких виборів ‒ так само як і ніякої ротації влади ‒ в цій країні не буде.
Владімір Путін перебуває при владі двадцять років. За цей час він пересидів трьох американських президентів і твердо має намір пересидіти четвертого. За цей час він звик, що навколо змінюються уряди, режими й архітектури, а він ‒ залишається. Суспільні настрої не визначають його поглядів ‒ просто тому, що він живе у своїй власній реальності. Яка може не мати нічого спільного з реальністю російського обивателя.
Так, свій перший термін він починав із розмов про єдину Європу від Лісабона до Владивостока. Але в його анамнезі ‒ Революція троянд у Грузії і перший Майдан в Україні, «мюнхенська промова» й придушення Болотної площі. Він ‒ заручник своєї картини світу. В якій Захід послідовно воює проти Росії, забирає у неї «зони впливу» і відмовляється бачити в Москві столицю імперії. У його свідомості саме Захід почав цю війну: розваливши СРСР, забравши країни Балтії, відколовши Грузію й Україну. А сам Владімір Путін лише «відновлює статус-кво», «завдає удару у відповідь» і «дає здачі».
Який сенс йому бажати закінчення війни, якщо будь-який компроміс для нього ‒ поразка?
Який сенс йому повертатися в ситуацію миру, якщо в ній немає місця його мрії? Який сенс йому обнуляти останні п’ять років, якщо він хоче обнулити останні 28?
Російська політика приречена бути незмінною ‒ поки залишається беззмінним російський президент. Той самий, для якого вся новітня історія ‒ це одна довга шахова партія. В якій він відновлює імперію, обороняється від Заходу і вписує себе в підручники історії.
У всіх інших країнах економіка може визначати політику, а настрої людей ‒ політичну риторику. Але ця формула не працює в Росії. Тому що тут усе цілком навпаки. І та ж російська економіка ‒ лише скарбничка для реалізації мрії однієї людини.
Українська політика може змінитися ‒ разом із новим президентом і новим парламентом. Може змінитися Європа ‒ якщо її виборець вирішить, що загроза від Москви перебільшена. Але у нас немає ні найменших підстав думати, що зміниться Росія.
Тому що при владі в Росії залишаться все ті ж люди. Які вірять у «план Даллеса» і цитують фальшивки. Які розмірковують про ядерні удари і зрежисованість будь-якого протесту. Які звикли називати силу ‒ слабкістю, чорне ‒ білим, а неминуче ‒ поправним.
Навіщо їм хотіти у 2013-й, якщо для них родова травма ‒ це 1991-й?
Публiкацiї за темою «Інший погляд»:
