- у 1919-1920 роках Кам`янець-Подільський ненадовго став державним центром України - останньою столицею УНР. Сюди перемістилися Директорія та Уряд УНР. В місті постав Комітет охорони Республіки. Однак у 1920 році Червона армія розгромила війська УНР.
Поява на телеекранах серіалу „Майстер і Маргарита” за відомим романом Михайла Булгакова викликала справжню лавину публікацій про містичний вплив фільму на долі акторів, які знімалися в ньому.
Мабуть на всьому пострадянському просторі немає людини, яка б нині не знала, що: знаменитий російський актор Олег Янковський, який з його холодним іронічним поглядом і загадково-цинічною усмішкою Мефістофеля найбільше підійшов би на роль Воланда, відмовився від цієї ролі, бо дуже боявся її наслідків; Олександр Галібін, який чудово зіграв Майстра, потрапив в автомобільну аварію; Анна Ковальчук (Маргарита) несподівано розлучилася з чоловіком... Хтось з акторів захворів, а в когось загинув його улюблений песик...
Все це настільки „дістало” Олександра Галібіна, що він, зазвичай закритий для журналістів, вирішив порушити традицію і дати інтерв’ю, у якому поставив крапку над „і”. Навколо фільму, як і навколо роману, штучно створено багато міфів, вважає актор. Так, Олег Янковський відмовився від запропонованої режисером Володимиром Бортком ролі Воланда, але не через забобони, а тому, що, на його думку, Мессір надто статичний, без психологічного розвитку, і працювати над таким образом нудно. Анна Ковальчук і справді розлучилася. Але чи багато нині акторських сімей, у яких би дружина і чоловік прожили все життя разом? Сам Галібін дійсно потрапив в автоаварію, але сам же й винен – надто поспішав і перевищив швидкість. Переніс він і важкий бронхіт. Та й Олег Басилашвілі, який зіграв Воланда, мав проблеми зі здоров’ям. Але чого тільки не трапляється за дванадцять місяців! Цей рік, впродовж якого проходили зйомки, життя не стояло на місці і щось у ньому та й відбувалося, не конче пов’язане з фільмом і містикою.
І все ж багато акторів вважають, що якийсь непояснимий загадковий зв’язок між їхніми власними долями і долями зіграних ними героїв існує. Складається враження, що, входячи в орбіту життя своїх героїв, актори не можуть зійти з неї і після завершення зйомок і продовжують її вже в реальному житті. Скажімо, Наталка Варлей дуже пошкодувала, що зіграла у фільмі „Вій” за твором Миколи Гоголя. Як зізналася вона в одному інтерв’ю, після створення образу панночки-відьми в її житті сталося багато і трагічного, і не менш страшного, як польоти в домовині під куполом церкви, від споглядання яких дехто з глядачів, не звиклих ще у ті часи до фільмів-жахів, непритомнів або втікав із кінотеатрів.
Бурдученко Інна (31.03.1939 - 15.08.1960). Народилася у Чернігові. Загинула в Києві внаслідок пожежі під час зйомок фільму А.Слісаренка “Так ніхто не кохав”.
Одним з найтрагічніших і наймістичніших українських фільмів радянського періоду і досі називають стрічку „Іванна”, зняту в антирелігійному дусі тих часів. Виконавиця головної ролі молода актриса Інна Бурдученко згоріла живцем на знімальному майданчику, не склалися долі і в жодної людини, причетної до творення цього атеїстичного фільму. Це до певної міри нагадувало долі тих людей, які свого часу руйнували храми: майже всі вони або помирали наглою смертю, або мали великі проблеми у житті.
Кажуть, що саме „Іванна” негативно позначилася і на долі актора Петра Весклярова – легендарного Діда Панаса, найдобрішого казкаря на всьому телепросторі України. Доля цієї талановитої людини справді була драматичною. Але чи тільки через фільм „Іванна”, у якому він зіграв свою першу в житті кінороль? Давайте приглянемося.
У роки Другої світової війни Петро Вескляров потрапив до фільтраційного табору, звідки йому чудом вдалося втекти. Згодом потрапив до окупованого гітлерівцями Києва, влаштувався на роботу на залізниці, де організував драматичний гурток. Три роки, аж до приходу радянської армії, ставив вистави. Радянська влада випровадила Петра Весклярова зі столиці і „заслала” до Луцька. Але саме луцький період був найщасливішим для молодого актора, саме тут розквітнув і його талант.
Легенда Волинського театру Лідія Бальбуза познайомилася з Петром Вескляровим 1946 року (саме тоді він приїхав до Луцька разом з миргородською трупою) і працювала з ним аж до його від’їзду до столиці. У Луцьку Вескляров одружився з Галиною – секретаркою театру, тут народився його син Богдан, який, як і всі акторські діти, виріс на сцені і змалечку мало не напам’ять знав усі ролі, що й визначило його подальшу долю. Жили Весклярови на Красному.
– Петро Юхимович чудово грав, – згадує Лідія Олексіївна. – А ще він був душею компанії. Веселий, „заводний”, доброзичливий, інтелігентний, він залишив у моїй пам’яті тільки найкращі спогади.
– Я працював з Петром Вескляровим з 1955 по 1961 рік, – згадує актор Волинського обласного музично-драматичного театру, заслужений артист України Олександр Пуц. – Це був надзвичайної доброти чоловік і дуже здібний артист. Його виконанням ролі Миколи Задорожного у виставі „Украдене щастя” навіть Амвросій Бучма захоплювався. До речі у післявоєнні роки сам Бучма грав на волинській сцені Миколу Задорожного. Тоді чимало відомих майстрів зі столиці приїжджали до нас, щоб підтримати обласний театр.
Мабуть Петро Вескляров справді був надто добрим для своєї злої епохи... Надто творчим, надто інтелігентним. Після фільму „Іванна” він знімався в екранізації „Макара Діброви” Олександра Корнійчука, „Лісової пісні” Лесі Українки, „Гадюки” Олексія Толстого, "Вія" Миколи Гоголя... Але кінодоля його так і не склалася. Іноді його запрошували в Київський театр імені Івана Франка. Наприкінці шістдесятих років Петро Вескляров легко переміг у конкурсі на найкращого телеказкаря і відтоді назавжди залишився Дідом Панасом.
Працювати телеказкарем також було непросто: українська вишиванка Весклярова дратувала чиновників від телебачення, Діда Панаса звинувачували у націоналізмі, а в сімдесятих роках кілька разів навіть пробували звільнити з роботи. Але народ бив на сполох і засипав телестудію листами: ”Куди зник Дід Панас? Поверніть його негайно!” І його повертали – прямо в прямий ефір. І діти знову завмирали біля телеекранів після його традиційного вітання: „Добрий вечір вам малятка, любі хлопчики й дівчатка!”
Понад 60 років віддав Петро Вескляров вітчизняному театру, кіно і телебаченню, але не отримав „від партії та уряду” навіть скромного звання. Втім йому, здається, і не треба було цього – як і для кожного справжнього майстра головними для нього були визнання людей, їхня любов. Жив з дружиною в скромній однокімнатній квартирі (тільки незадовго до смерті отримав просторішу на вулиці Саксаганського). Помер 5 січня 1994-го, на 82-ому році життя. Того зимового дня кіностудія імені Олександра Довженка ховала ще вісьмох (!) своїх творців. Через цю воістину містично-фатальну обставину про найдобрішого казкаря, Діда Панаса, і не згадали. Адже некрологи тоді писали тільки з приводу смерті наділених владою, титулами і званнями. А він нічого цього не мав.
Прижиттєва народна слава послужила йому й після смерті. Поховано було Петра Юхимовича на Байковому кладовищі, однак у невдалому місці: щовесни могилу підтоплювало. Але директор кладовища виявився шанувальником Діда Панаса і організував перепоховання праху в колумбарії, і навіть встановив за власні кошти надгробок.
Пішов уже з життя і син Петра Весклярова Богдан, який також був актором, грав у багатьох театрах, зокрема у Волинському та Рівненському обласних музично-драматичних. Як вдалося дізнатися від людей, які близько знали Весклярових, – доля Богдана не була вельми щасливою, а загинув він від рук злочинців у Львові.
Вескляров Петро Юхимович
(10.06.1911 (за новим стилем) - 05.01.1994).
Народився у м. Тальне Черкаської обл. Заслужений артист Української РСР (1973). У 1932—1940 — актор Черкаського робітничо-селянського театру, начальник клубу і художній керівник на станції Гребінка. У 1946—1959 — актор Волинського українського музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченко. З 1959 — актор Київської кіностудії імені О.Довженко, ведучий телепередач Українського телебачення.
Фільмографія
1959 - Олекса Довбуш
1959 - Іванна
1960 - Кров людська - не водиця
1960 - Прощайте, голуби!
1960 - Народжені жити
1960 - Роман і Франческа
1961 - Лісова пісня
1962 - Здрастуй, Гнате!
1962 - У мертвій петлі
1963 - Люди не все знають
1965 - Гадюка
1965 - Хочу вірити
1967 - Вій
1967 - Циган
1969 - Падав іній
1969 - Серце Бонівура
1970 - Севастополь
1971 - Зухвалість
1973 - До останньої хвилини
1973 - Стара фортеця
1974 - Юркини світанки
1977 - Єралашний рейс
1979 - Забудьте слово “смерть”
Єдиний випуск програми “Вечірня казка” (1984 рік) з Дідом Панасом - Петром Вескляровим
Актуально
83445 переглядів
Публiкацiї за темою «Кіномистецтво»:
